— Дідусь не хотів би, щоб ми сумували, — сказала бабуся. — Він зрадів би твоєму поверненню. Він щоночі молився за те, щоб ти живим повернувся додому й попіклувався про родину.
Наступні кілька хвилин сходовий майданчик був переповнений риданнями та сміхом, а потім усі, гучно перемовляючись, спустилися до кухні. Мати розпалила в печі й підійшла до раковини набрати до чайника воду. Доки вона відволікалася на тата, вода перелилася через верх і облила їй лице та руки.
— Вибач, мамо, — сказала Крістін, — я розбила яйця, коли побачила тата.
— Нічого, — відповіла усміхнена мамця, — у мене б вони теж випали з рук.
Крістін нарізала картоплю та шинку на пательню. Марія додала цибулину, а мамця накрила стіл. Уперше в житті дівчина бачила свою матір на кухні в нічній сорочці й уперше, звідколи батько пішов на війну, чула її сміх. Карл і Генріх говорили одночасно, розповідаючи татові про повітряні нальоти та розпитуючи його про солдатське життя.
Батько сидів на звичному місці за столом і радісно всміхався до бабусі та хлопців, спостерігаючи за тим, як дружина з доньками готують сніданок. Але його очі видалися Крістін якимись сумними. У них більше не танцювали бісики, лише світилися туга та сум. За чотири роки відсутності він постарішав на цілі десять.
Але усміх не сходив з лиця, навіть коли батько їв і сьорбав із чашки чай. Він дивився на кожного з таким виразом осяйної вдячності, що Крістін ледь не розплакалася. На якусь мить життя знову стало нормальним, і дівчина насолоджувалася моментом. Вона розслабилась і відчула приплив світлої радості, огорнена теплим родинним затишком. Дівчина відігнала всі тривоги, зосередившись на тому, що батько повернувся живим, що всі вони сидять за столом, щасливі та задоволені.
— Тату, де ти був? — запитав Генріх.
— Russland,[56]— відповів він.
— Із Шостою армією під Сталінградом? — уточнила Крістін.
— Так, — сказав він, роздивляючись уміст своєї чашки, — я був у Росії, під Сталінградом, із Шостою армією.
— Що сталося? — поцікавився Генріх. — Як вони вас упіймали?
— Гітлер заборонив відступати — й ми опинилися в оточенні росіян. Діватися не було куди, довелося здатись.
— То російський Іван посадив тебе до в'язниці? — продовжував розпитувати Генріх.
Мамця поклала долоню на його плече.
— Ш-ш-ш… — зупинила вона сина. — Тато не хоче про це говорити зараз. Хай краще поїсть.
— Macht nichts,[57]— махнув він рукою. — Так, нас відправили до табору військовополонених. Але до нього треба було ще дійти. Нас гнали слизькою дорогою цілими днями, а спати доводилося прямо в снігу. Холод стояв собачий!
Мама встала й долила в його чашку гарячої води та поклала на тарілку рештки смаженої картоплі.
— Дякую, Розо, ніколи не їв нічого смачнішого, — батько притяг мамцю до себе й поцілував.
Хлопці захихотіли.
— А що було далі? — не заспокоювався Генріх. — Вас посадили на хліб і воду?
— Ні, раз на день нам видавали трохи рідкого супу та кусень хліба, — відповів батько, нахиливши тарілку, щоб виделкою забрати останні шматочки картоплі.
Коли він доїв, мамця зібрала посуд зі столу й наповнила раковину мильною водою. Вона щоразу скошувала очі в бік столу, ніби й досі не вірила в реальність усього, що відбувається.
— Скільки ти пробув у полоні? — поцікавилася Крістін.
Батько витер губи та сперся спиною на стіну, поклавши руки обабіч себе.
— Гадаю, близько року. Важко було слідкувати за часом. Тепер, напевно, вже рання осінь…
— Серпень, — уточнила Марія.
— Росіяни відпустили тебе? — запитала Крістін.
— Дайте татові відпочити, — втрутилася мамця, — досить уже цих розмов.
— Ja, ja, — сказав батько, — дітям цікаво.
Він сів рівно й узяв до рук сільничку, обдивляючись її з усіх боків, ніби ні з чим подібним ніколи не стикався.
— Ніхто мене не відпускав. Я втік.
Дружний зойк вирвався з усіх ротів. Мамця сіла на табурет, приклавши до серця кухонний рушник.
— Як це сталося? — Спитав Генріх із розширеними від цікавості очима.
— Ach du lieber Gott![58] — вигукнула бабця, ледь не задихаючись.
— Ти зробив підкоп? — поцікавився Карл.
Генріх долонею затулив братові рота.
— Nein, Dummkopf,[59]— сказав він, — у Росії занадто багато снігу, щоб робити підкоп.
Карл вертівся та мукав, намагаючись звільнитися з-під братової руки. Батько жестом наказав їм заспокоїтися, потім допив свій чай і поставив порожню чашку на стіл. Він поклав долоню на лоба, а присутні стихли в очікуванні розповіді.