— О Господи! — вигукнула мати.
— Тату, — спитала Крістін, — а вам казали, що зробили з євреями?
— Ні, я — тільки рядовий піхотинець, маленький Гвинтик у великій військовій машині. Мені тільки наказують. Проте були якісь суперечливі чутки. Маршируючи на схід, ми бачили товарні потяги, повні людей. Командири казали нам, що то — переміщені та реабілітовані. Хоча ширилися інші чутки. Подейкували про страшні речі… Чому ти питаєш? Щось чула?
Крістін хотіла б розказати йому всю правду, натомість вона сказала:
— Я теж чула страшні розповіді. І вивезли Бауерманів.
Батько насупив брови й подивився на мамцю.
— Це правда?
— Так, — відповіла вона, — минулого року. Всі євреї зникли з містечка.
— О боже! — похитав він головою. — Крістін, я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Війна з одних робить зрадників, з інших — злочинців, але кожен є її жертвою. Не всі солдати на фронті воюють за Гітлера та його ідеали. І якщо хтось бере участь у битві, це ще не означає, що йому подобається воювати. Коли нам не дозволили відступити й почалися плітки про те, що роблять із євреями, багато хто написав на аркушах паперу антинацистські гасла і прикріпив до кітеля у сподіванні на бодай посмертну реабілітацію.
Він підвівся, забрав із мамчиних колін свою форму й витяг із кишені якийсь пожовклий обтріпаний папірець. Розправивши сторінку, батько прочитав уголос:
Моє ім'я — Дітріх Бельц. Я жив у Гессенталі (Німеччина). Цим повідомляю, що ні я, ні більшість однополчан не підтримуємо політику Гітлера. Ми розуміємо, що загинемо тут, під Сталінградом, але хочемо довести до вашого відома, що це відбудеться не з нашої власної волі. Нам наказано стояти до останку. Доки прості солдати виконують накази, на власній шкірі відчуваючи всі лиха та жахіття війни, в усьому винне командування, що відсиджується по своїх бункерах, посилаючи нас на смерть. Світ має знати, хто насправді винен у цій війні.
Коли батько дочитав, мамця вхопила його руку і сказала, дивлячись у його очі:
— Мені все одно, що скаже армійське начальство. Не хочу, щоб ти туди повертався! Я скажу, що не чула й не бачила тебе. Нехай думають, що з тобою щось трапилося дорогою.
— І що потім? — запитав батько, дивлячись на неї суворим поглядом. — Я тут сидітиму, щохвилини чекаючи на арешт?
— Ні,— вигукнула мама, — ти сховаєшся. Так, я сховаю тебе на горищі. Там є невеличка потаємна кімната. Якщо хтось прийде, ти зачинишся в ній. А форму ми здамо разом із іншими. Ніхто й ніколи про це не дізнається.
Крістін стисла в жмені краєчок кітеля, що лежав у неї на колінах.
— Якщо війна триватиме, а саме на це скидається, — сказав батько, — горище може знадобитися нашим синам. Ти ж не захочеш, аби Генріху чи Карлу видали гвинтівку в шістнадцять років?
— Перепрошую, — сказала Крістін, встаючи на тремтячі ноги. — Я більше не можу, краще піду спати.
— Gute Nacht, — побажав батько. — Я вже сам себе втомив цими розмовами. Давно вже час лягати.
— Gute Nacht, Vater, — побажала вона навзаєм, цілуючи батькову щоку. — Як я рада, що ти — вдома! Gute Nacht, Mutti.
Вона пішла з кімнати, стримуючись, аби не побігти. «Звичайно ж, він не захоче ховатися на горищі,— думала Крістін. — Я так хочу, щоб тато залишився вдома! Тільки що тоді робити з Ісааком? У мене є ніч на роздуми, тільки одна-єдина ніч, доки батько спатиме у власному ліжку. А потім що? Нам із Ісааком усе ж таки доведеться тікати?» Вже в дверях дівчину наздогнав мамчин голос.
— Крістін?
Вона обернулась, серце похололо в грудях.
— Так?
— Куди ти несеш оту форму?
Дівчина опустила очі. Вона й досі обома руками стискала чорний офіцерський кітель.
Глава 21
Теплий вітерець залітав у відчинені кухонні вікна, приносячи з собою кукурікання сусідського півня та щогодинне бемкання дзвонів на соборі святого Миколая. Від подихів легкого бризу застояне нічне повітря швидко вивітрилося з кімнат, і весь будинок наповнився запахом щойно спеченого хліба. Мамця збудила Крістін іще до світанку, щоб дочка допомогла їй на кухні. Вони економили рештки житнього борошна, збираючись протягти до кінця наступного місяця, та тепер, коли батькові треба було дати хліба в дорогу, вирішили використати все.