Під дулами автоматів вони пройшли до довгої цегляної будівлі залізничного депо. Всередині группенфюрер провів їх до кімнати з цегляними стінами, посеред якої гауптшарфюрер СС височів над заваленим паперами столом, що поряд із його масивною фігурою видавався шкільною партою. Ліворуч від столу інші двері виходили на перон. Коли вони ввійшли, гауптшарфюрер підвів голову, його вузький лоб і широка щелепа чимось нагадували кабанячу морду. На стіні позад нього висів портрет Гітлера, на якому фюрер мав величний вигляд і здавався майже красенем. На задньому плані виднілися легенькі хмарки, що мусило наводити на думку про божественне походження правителя. На столі, окрім кількох стосів паперу, були ще металева склянка для ручок і чорний телефон, біля якого, акуратно покладений на згорнену червону тканину, розмістився тонкий люгер із коричневим дерев'яним руків'ям. Ісаак і Крістін стояли перед столом, группенфюрер — праворуч від дівчини, солдати — позаду. Гауптшарфюрер підвівся, есесівська чорна форма ледь не лопалася на його м'язистому тілі.
— Я повернув в’язня-втікача, — сказав він, не приховуючи власного тріумфу.
— А це хто? — Гауптшарфюрер обійшов стіл, наблизився до Крістін і торкнувся її щоки зворотнім боком долоні.
— Це — дівчина нашого втікача. Вона ховала його на горищі.
— Ну, фройляйн, — сказав гауптшарфюрер, — я розумію, що цей покидьок знайшов у гарній німецькій дівчині, але що ви знайшли в цій єврейській свині?
Крістін намагалася не відривати очей від Ісаака, подумки перенісшись із ним до затишного саду на пагорбі. Та їй ніяк не вдавалося відновити в пам'яті ні яблунь, ні овець, ні соковитої трави чи високого неба. Перед внутрішнім зором видіння змучених в'язнів у смугастих робах змінювалися картинами бомбардувальників, що скидають бомби на містечко, палаючих будівель, людей у бомбосховищах. Ісаак на неї не дивився, його погляд утупився в підлогу. Вона відчувала кожен свій вдих, кожну наповнену кров'ю вену під шкірою. Те місце на руці, яким вона торкалася коханого, горіло вогнем. Крістін мусила зустрітися з ним очима. Благальний зойк уже почав зароджуватися в горлі.
Солдат відвів їх до лави біля стіни й наказав сісти. Гауптшарфюрер запалив цигарку і всівся на ріжок столу. Дубова стільниця жалісливо застогнала під його вагою. Потім підвівся, пройшов через усю кімнату та став перед Крістін. Він зробив глибоку затяжку, а потім притис свою ногу до її коліна і провів долонею по волоссю. Дівчина дивилася на Ісаака. Хлопець важко дихав, налиті кров'ю білки його очей закотилися під лоба, на чолі виднілася ґуля. Кров за вухом уже почала підсихати. Гауптшарфюрер кинув цигарку на підлогу, став на неї чоботом, а потім потяг з лави Крістін. Поклав величезну долоню їй на поперек і притягнув до себе, не даючи поворухнутися. Потім почав навалюватися на дівчину всією своєю тушою. При цьому якісь тваринні звуки виривалися з його горла. Крістін подивилася на группенфюрера. Той аж побуряковів від ревнощів.
Группенфюрер прочистив горлянку й голосно промовив:
— Дуже шкода, що вона вже зіпсована цим єврейським покидьком. Можна було б залишити її собі, та кому захочеться бруднитися тим, чого вже торкався юдей?
Солдати зареготали. Гауптшарфюрер форкнув і штовхнув дівчину назад на лаву. Нарешті Ісаак глянув на неї. Він був червоний як рак.
— Дуже вчасно прибули, — оголосив гауптшарфюрер, повертаючись до столу. — Потяг до Дахау буде за годину.
Крістін скам'яніла. Дахау? Їй чомусь здавалося, що їх триматимуть у гессентальському таборі. Ісаак казав, там дають їсти, є надвірні туалети і немає газових камер і крематоріїв. Почувши саму тільки назву «Дахау», дівчина вжахнулася. Її обдало морозом і обсипало жаром одночасно. Збурена бридким чорним страхом кров запульсувала венами. Вона ближче присунулася до Ісаака, тремтячи та пітніючи.
— Ви вільні! — крикнув гауптшарфюрер группенфюреру та солдатам. — Я і сам тут упораюсь.
Группенфюрер на прощання поглянув на Крістін з Ісааком так, ніби волів їх задушити. Потім відсалютував гауптшарфюрерові й вийшов із кімнати, супроводжуваний двома солдатами. Гауптшарфюрер запалив нову цигарку, зняв гостроверхого капелюха, поклав його на стіл і потім усівся на стілець. Наступні кільканадцять хвилин він займався власними справами: підписував папери, відповідав на телефонні дзвінки, зрідка злісно поглядаючи на в'язнів.