Коли очі звикли до сутінків, із темряви проступили обличчя сусідів. Праворуч хлопчик обіймав матір, його веснянкуватий ніс був лише за кілька дюймів від лиця Крістін. Темні очі дивились на дівчину з-під кучми коричневого волосся. У тих очах вона впізнала свій власний страх, невпевненість і безпорадність.
Ісаак обійняв її за плечі.
— Я кохаю тебе. І мені так шкода!
— Ми це переживемо, — відповіла Крістін. — Треба пережити. Тато вижив у російському полоні, ти вижив у Дахау, і ми теж зможемо.
— Можна спробувати. — Його голосу бракувало впевненості, в очах світилася безнадія, проте хлопець притис її міцніше, й, відчувши його рівне серцебиття, Крістін заспокоїлась.
Протягом перших кількох годин люди у вагоні плакали та стиха розмовляли. Аж ось заволала якась жінка. Крістін воліла, щоб вона замовкла. Істеричні ридання тривали, здавалося, цілу вічність, і, нарешті, запала глибока тиша, котру переривало хіба що перешіптування та віддалена колискова, що її співала мати своєму маленькому синові. Крістін запропонувала дати їй потримати дитину якийсь час, аби жінка могла трохи відпочити, та їй було відмовлено.
По якомусь часі від стояння на місці ноги Крістін заніміли, відмовляючись її тримати. У животі бурчало, пересохло в горлі й, на додачу, переповнений сечовий міхур уже не витримував. Дівчина спробувала вдихати носом, а видихати ротом, аби відволіктися від наростаючого болю внизу живота.
— Що з тобою? — прошепотів Ісаак.
— Нічого, — відповіла вона, — все гаразд.
— Ні, не гаразд, я ж бачу.
Крістін подивилася на нього знизу вгору.
— Мені треба до вбиральні.
— Уперед!
— Не можу, — похитала вона головою.
— Послухай, — сказав Ісаак, — не стримуй себе, розслабся. Умовності більше не мають значення.
— Ні.
Він поклав долоню їй на потилицю.
— Тут усе це неважливо. Подивися на інших. Усі це роблять.
Дівчина заплющила очі та сховала обличчя у нього на грудях. Природа взяла своє. Тепла рідина потекла по ногах у шкіряні туфлі, збираючись у калюжки під пальцями та п'ятами. Гіркі сльози сорому покотилися по щоках.
— Це не твоя провина, — сказав Ісаак, — зовсім не твоя.
Наближалася ніч, і у вагоні стало зовсім темно. Крістін уже ледве розрізняла Ісаакове обличчя. Вона заплющилась і поклала голову йому на груди, марно намагаючись заснути. Картини того, що коханий розказував про Дахау, поставали в мозку, як у німому кіно. Натомлені ноги, ніби хто штрикав ножами. Ніколи дівчина не боялася тісного простору, та зараз відчувала, що не зможе довго витримувати цього погойдування і тисняви. Якщо потяг не зупиниться найближчим часом, вона заволає, як та істеричка. Доводилося з усіх невеликих сил стримувати себе від наполегливого бажання відштовхнути від себе всі ці лікті, коліна та плечі. Їй бракувало повітря, бракувало сонця, їжі та питва. Крістін подумала, що збожеволіє, якщо це триватиме довший час.
Нарешті, потяг уповільнив свій біг. Почувся залізний скрегіт гальм. Із наближенням до фатального пункту призначення у вагоні здійнявся гамір. Люди зарухались, заговорили вголос і всі разом. Зарюмсали діти, чоловічі голоси роздавали інструкції. Ісаак усю довгу подорож поводився дуже тихо, та раптом підвів голову й, перекрикуючи загал, сказав:
— Щойно ми вийдемо з вагона, жінок і дітей поженуть в один бік, а чоловіків — в інший. Але не панікуйте. Вони ненавидять паніку.
У вагоні запала тиша, всі слухали.
— Намагайтеся виглядати спокійними та фізично сильними. Байдуже, що вони будуть робити, залишайтеся спокійними та сильними. Якщо хочете вижити, мусите виглядати витривалими та здатними до тяжкої праці. Коли треба, брешіть про свій вік. Кажіть, що вам десь від вісімнадцяти до п'ятдесяти.
— Звідки ви це все знаєте? — почувся недовірливий чоловічий голос.
— Я вже там був, — відповів Ісаак. — Я вижив, значить, і ви зможете.
І знову всі заговорили разом на повен голос. Ісаак подивився вниз на Крістін.
— Ти теж виживеш, — сказав він. — Ти молода і сильна. Скажи їм, що ти — не єврейка, що працювала кухаркою. Це тебе врятує. Мені потрібно, аби ти врятувалась. Коли це все закінчиться, ми зустрінемося знов, одружимось і народимо дітей.