Отже, я живий. Виходить, Краус тільки імітував розстріл? Мабуть, він сподівався, що під дулом карабіна я «розколюся» і викажу тих, хто послав мене на об’єкт «ікс».
Роздивляюся камеру. Мою увагу привертають якісь написи на стіні. Присовуюся ближче і читаю перший, що впав у вічі. «Прощай, рідна Україно». Нижче підпис: «Олександр Лемешко з Києва». Вирішую прочитати все, що залишили на стінах мої попередники. Зараз ці написи були для мене голосами живих людей, яких я доконче мушу послухати.
Зробити це треба якомога швидше, бо першої-ліпшої миті наглядач може вимкнути світло.
Придивившись пильніше, бачу, що всі стіни густо змережані написами. Частина їх зроблена олівцем, а більшість видряпана якимсь твердим предметом — чи то цвяхом, чи то шпилькою. Написи були багатьма мовами, а найбільше — російською, українською, польською і німецькою. Деякі слова і фрази написані кров’ю.
«Батьківщино! Ти в моєму серці. Помираю з думою про тебе. Смерть фашизму! Валерій Іванченко з Дніпропетровська». «Москва —Сталінград. А буде ще й Берлін. Тремтіть, гади!..» «Я загину в цій катівні, та не загине моя вільна Радянська Вітчизна...»
Яких тільки не було тут написів: і вірші, і цитати з творів відомих письменників, учених, філософів, а найчастіше— прості слова простих людей, що загинули потім від рук фашистських катів.
Шекспір і Гете, Шевченко і Пушкін, Гюго і Лєрмонтов, Толстой і Діккенс, Гейне і Некрасов, Марк Твен і Джек Лондон, Горький і Ромен Роллан — усі найвидатніші письменники світу гнівно протестували проти злочинів фашистських нелюдів, вимагали кари катам. Вони закликали не ставати перед неправдою на коліна, боротися за свободу. Мабуть, найвлучніше і найлаконічніше висловив думи великих тираноборців Гете:
Найчастіше приречені на смерть зверталися до Батьківщини, яка й тут залишалася для них дороговказною зіркою. І в моїй змученій душі Батьківщина в цей час була найсвятішою, найпотаємнішою любов’ю. Хай і дуже маленька, все-таки я її кровинка, і любові до неї нікому не погасити в моєму серці... Звичайно, я загину в цій фашистській катівні, можливо, без користі для справи, та все одно я віддаю своє життя в ім’я Батьківщини.
У свої передсмертні хвилини я з гіркотою і болем думав про те, що не залишу на цих стінах свого напису, свого прощального слова. Я фізично не зможу цього зробити, та й нічим. Чомусь здавалося, що, якби мені вдалося видряпати на стіні слова, які були в цей час у моєму серці, я міг би спокійно померти.
Численні написи па стінах камери свідчили про те, що це була камера смертників. Судячи з дат, написи зроблені, починаючи з літа 1941 року і кінчаючи останніми днями, тобто червнем 1943-го. Поза всяким сумнівом, гестапівці бачили їх, але не звертали на них уваги, вважаючи, напевне, що все одно ніхто з цих стін не вийде на волю.
Минув день. Пульс життя в моєму розтерзаному тілі то стихав, то починав прискорено битися. Часом я впадав у цілковитий транс, свідомість затуманювала кривава імла, в якій борсалися розірвані клапті думок, то раптом наступало просвітлення, мозок працював чітко й ясно. З’являлося непереборне бажання жити, мене навіть брав острах, що я можу померти й люди так і не дізнаються про всі жахи краківської тюрми. Душевне піднесення змінювалося апатією. Воно й не дивно, адже від самого тільки видовища людей, що висіли на залізних гаках, можна було збожеволіти...
Наступного ранку мені наказали встати, винести й помити парашу. До камери в цей час зайшли два в’язні, які почали робити дезинфекцію, У вбиральні я почистив хлорним вапном і вимив парашу. Ця нескладна робота завдала мені величезних мук: хлорка роз’їдала рани на руках, і вони пекли вогнем.
У тюрмі будь-яку роботу, будь-яку команду треба виконувати блискавично, інакше по тобі походить палиця жорстокого тюремного наглядача, якого зовсім не цікавить стан твого здоров’я. На мій подив, наглядач не тільки не бив мене, а й не підганяв. Мабуть, мав відповідну вказівку од Крауса, якому я ще потрібний був для чогось.
Коли я повертався до камери, назустріч вели в’язня, одягненого в смугастий тюремний халат. Він також ніс парашу. Порівнявшись з нами, в’язень зненацька вигукнув: «Колю, ти?» Мабуть, це в нього вирвалося мимохіть. В наступну мить він зрозумів свою помилку і розгублено опустив очі. Я одразу впізнав цього юнака, але удав, що його вигук мене не стосується, і продовжував іти. Наглядач зупинив мене вигуком «хальт!», підскочив до в'язня і з криком: «Ти його знаєш?» — почав лупцювати бідолашного. Остаточно розгубившись, юнак промовив: «Знаю», хоча міг би й сказати, що помилився.
Нас обох одразу ж потягли до Крауса.
Я добре пам’ятаю цього полтавця. З Вадимом Шинкаренком ми познайомилися в травні 1942 року в одній із камер Моабітської тюрми в Берліні. Це було невдовзі після моєї втечі з табору «С-31», в’язні якого працювали на заводі сільськогосподарських машин «Рудольф Зак» у Лейпцігу. Звідти я втік, мене спіймали і привезли в Моабітську тюрму, У камері номер 144 нас було сорок чоловік, серед них — три німці-антифашисти. Вони одержували передачі і, жаліючи мене, малого, ділилися зі мною продуктами. Через кілька днів до камери привели Вадима Шинкаренка. Він також тікав із Німеччини. Я потроху підгодовував і його. Нас розлучили в кінці травня 1942 року.
Якщо Шинкаренко не витримає катувань і розповість, що був зі мною в Моабітській тюрмі, гестапо легко дізнається про мої походеньки по тюрмах і таборах. «Кінець кінцем це нічого не міняє,— подумав я.— Все одно мене вже ніщо не врятує».
Коли Краусу доповіли про цей випадок, він дуже зрадів і, не гаючи часу, заходився допитувати Шинкаренка. Той зрозумів, яку помилку зробив, і спробував відмагатися.
— Зараз ти в мене заговориш,— пообіцяв Краус і зняв з вішалки шкіряного нагая. Розмахнувшись, він щосили вперіщив Вадима прямо по обличчю, і той одразу заюшився кров’ю. А після того як Шинкаренкові загнали під нігті два загострені сірники, він не витримав і розповів, що знає мене по Моабітській тюрмі.
Краус тріумфував...
Після цього випадку мене кілька днів не водили на допити. Щоранку я одержував на снідання кухоль ерзац-кави, на обід півлітра баланди, а ввечері знову кухоль гіркої ерзац-кави. Мої сили танули з кожним днем. Досить було підвести голову, як починалося запаморочення.
Через кілька днів мене знову привели до Крауса. Він сидів за столом у хмарі диму і сортував якісь папери.
— А-а, бідолашний безпритульний, що відстав од ешелону! — весело сказав Краус, потім підійшов і навідліг ударив мене в обличчя.— Щеня! Я навчу тебе говорити правду. Ти більше року вештаєшся по тюрмах і таборах, прикидаючись казанською сиротою, більшовицький виродок!..
З цими словами він поклав переді мною кілька фотографій, а також аркуші білого цупкого паперу з відбитками моїх пальців. На першому знімку я сфотографований в анфас з чорною дощечкою на грудях. Це було 9 травня 1942 року в таборі «С-31» у Лейпцігу. З цього я зрозумів, що клубок почав розплутуватися, а може, уже й розплутався, бо в папці Крауса лежала ціла купа моїх фотографій і супровідних паперів з відбитками пальців. Адже в кожному таборі, в кожній тюрмі мене фотографували в профіль і анфас, брали відбитки пальців, заводили облікову картку. Краус встиг уже скласти анкету моїх «мандрівок» і тут же прочитав її.
9 травня 1942 року, місто Лейпціг, табір «С-31», номер 120. 15 травня втік, наступного дня спіймали, привели в поліційне управління Лейпціга, звідти — в лейпцігську тюрму. Камера номер 27, тюремний номер 15001.
20 травня перевели в Берлін. Моабітська тюрма, камера 144, тюремний номер 17258.
27 травня відправили у Франкфурт-на-Майні. Дитячий трудовий виправний табір при авіазаводі «Герман Герінг верке».
25 червня втік, 28 спіймали. Тюрма у Франкфурті-на-Майні, камера номер 1, тюремний номер 2511. Тут назвав себе Сашком Івановим.
13 липня перевезли в Дрезден. Табір «Ост-2», блок помор 3 суворого режиму, табірний номер 609. Робота па заводі фірми «Альгемейне електрітетс гезельшарф».
26 липня втік. Спіймали в районі Бреслау 30 липня. Назвався Михаилом Сидоровим. Тюрма у Бреслау, камера номер 25, тюремний номер 2831.