— Але ж коли?
— Під час роботи. І час збігатиме швидше.
Ми скріпили нашу угоду міцним рукостисканням.
Поки ми переносили стойки, а потім розвантажили рейки, що прибули па платформах, кріпильники, закінчивши свою роботу, пішли на іншу дільницю. Стасик, Нагель і я залишилися утрьох.
— Тридцять вагонеток і ні грама менше! — категорично заявив Нагель, поглядаючи на годинник.— Беріться до роботи, бо й так багато часу згаяли.
— Побачимо, спокійно відповів йому Стасик. Ми заходилися накидати вугілля у вагонетки. Невдовзі Стасик роздягся до трусів. М’язистий, наче цирковий атлет, він спритно орудував великою металевою лопатою. Я намагався допомагати йому, але в мене від виснаження й духоти наморочилась голова. Стасик, мабуть, помітив це і сказав:
Сядь, перепочинь. Я працюватиму за двох! — Він усміхнувся до мене своєю приязною посмішкою, показавши два ряди гарних, навдивовижу білих зубів.
А присісти мені треба було: у гольцшуги набилося повно вугілля. Та щойно я поклав лопату, як на мене з лайкою налетів Нагель і вже замахнувся був своїм кулаком-довбнею. Стасик став між ним та мною і спокійно мовив:
— Не чіпай!
Звичайно добрий погляд його сірих очей невпізнанно змінився — став колючим, лиховісним.
— Ага, он воно що! Саботаж! — істерично заверещав Нагель.
— Заспокойся,— осадив його Стасик.— Інакше я тебе остуджу.
Штейгер аж засичав від люті:
— За образу підеш у карцер! Я тобі покажу! За погрозу німцеві—тюрма! Я негайно доповім панові Гоппе...
— Не лякай, бо ми й так у тюрмі. Краще подумай, хто тоді за мене робитиме? Пришлють сюди пару доходяг, будеш виносити їх із лави на носилках. Скумекав?
Нагель одразу якось обм’як, відійшов убік, навіть закурив, що суворо заборонялося. Щоб не ускладнювати становища, я взяв лопату і почав накидати у вагонетку вугілля. Вчинок Стасика мене страшенно здивував. А він, наче нічого й не сталося, залишався спокійний, навіть підморгнув мені:
— Дарма, малюк, не переживай! Бери на лопату якомога менше і не поспішай. «Тише едешь — дальше будешь» — здається, так кажуть росіяни?
— Так, так,— повеселішав я.
Кожну наповнену вугіллям чи породою вагонетку ми виштовхували з забою і гнали метрів двісті до бремсберга. Там причіплювали її до сталевого троса, і вона рухалась до центральної магістралі. Іноді вагонетка бурилася, сходила з рейок, і доводилося піднімати її. Це була каторжна робота, з якою мені без допомоги силача Стасика нізащо б не впоратись.
Нагель, звичайно, розумів, що таких фізично сильних робітників, як Стась, у шахті було мало, через те й терпів непокірного поляка, хоча й ненавидів його.
Після чотиригодинної роботи Нагель оголосив фріштік — п’ятнадцятихвилинну перерву. Він зручно вмостився перед своїм портфелем, вийняв з нього термос, пакунок із провізією і заходився наминати бутерброди з маслом, сиром, ковбасою і мармеладом.
Стасик торкнувся мого плеча:
— Ходімо зі мною, малюк. У мене теж дещо є.
На вільній сухій площадці ми сіли на Стасикову спецівку, він вийняв із своєї сумки батон, пачку маргарину, шматок ковбаси, цибулину й сіль. У його термосі було склянок зо дві гарячого чаю. Усе це Стасик розділив надвоє.
— Їж, Владеку, не соромся. Завтра я постараюся принести більше. Тобі треба оклигати, зміцніти, інакше довго не протягнеш.
— Спасибі... Скажи: це вам, полякам, дають такий пайок?
Він здивовано поглянув на мене.
— Дідька лисого дають! Ми самі добуваємо...
— Яким чином?
— Дуже просто. Після зміни я сплю годин шість, потім іду на підробітки до міста. Сам я трохи столяр, електрик, сантехнік. У місті я вже маю клієнтуру і потихеньку підробляю. Особливо у вихідні. Німці розплачуються продуктовими картками. Словом, з голоду ми з тобою не помремо. Завтра я принесу тобі шкіряні черевики, труси —буде легше працювати. Усе, що принесу, залишатимеш у роздягальні, щоб не відібрали веркшютці. Це запам’ятай. А продуктами ми будемо забезпечені...
— Чим же я тобі віддячу, Стасику?
— Не мели дурниць. Ми повинні допомагати один одному, інакше ці кляті шваби заїдять нас.
Я подякував долі, що вона звела мене з такою людиною.
До кінця зміни ми дали двадцять сім вагонеток вугілля і «ні грама більше», як сказав Стасик. Нагель мовчав, задоволений і з цього. Незабаром з’явилася друга зміна, і ми пішли до ствола. Нагель поспішив уперед. Німців піднімали на поверхню в першу чергу, и другу — іноземців, окрім росіян. В’язні нашого табору збиралися в так званому «залі чекання» біля шахтного ствола і піднімалися на-гора останніми.
На поверхні, в надшахтній будівлі, на нас ждали озброєні карабінами веркшютці і конвоювали в роздягальню, в душову, а після душу, переодягнених в тюремне лахміття, відводили в табір. За день нас лічили разів десять, і я дедалі більше переконувався, що втекти звідси неможливо. І все-таки надія жевріла. Вирішив найближчими днями відверто поговорити із Стасиком про втечу.
У чергову зміну Стасик спустився в шахту з великою торбою; в ній, як я невдовзі побачив, був уже інший термос, не менший, ніж у Нагеля, а також шкіряні черевики, труси, хусточка і складаний ножичок. Усе це призначалося мені. А головне — Стасик приніс добрі два кілограми продуктів. Дли мене це було нечуваним багатством. Тільки той, хто голодував у концтаборах, міг би по-справжньому оцінити вчинок поляка. Зворушений його добротою, я aж просльозився, а він тільки усміхався своєю добродушною посмішкою і знічено бурмотів:
— Дрібниці що ж тут особливого... це мій обов’язок, Владеку, інакше ти витягнеш ноги...
Тепер я зрозумів, що, поки Стасик поруч, мені не загрожуватиме голод та й Нагель, напевне, не посміє простягати до мене свої кулаки.
Так воно й сталося. Нагель більше не чіпав мене й пальцем. Такі, як він, поважали лише грубу фізичну силу, а Стасик мав її досить. Крім того, поляк був відчайдушно сміливий хлопець, і Нагель побоювався його: під землею, де на кожному кроці на шахтаря чатує небезпека, недалеко й до гріха. Нагель це чудово розумів.
Ні голод, ні важка праця більше не лякали мене. Добрий поляк приносив стільки продуктів, що їх вистачало на двох. Поруч із ним я вже не відчував себе ні приреченим, ні самотнім. Єдине, чого я боявся, що постійно тривожило мене,— це щоб нас не розлучили.
3
Минали дні, схожі один на одного, як дві краплі води, строго розмічені табірним стандартом: підйом, перевірка, порція баланди в строю, роздягальня шахти, знову перевірка, робоча зміна, яка висотувала всі сили, потім душ, табір, сон.
Стасик як і раніше, піклувався про мене: приносив хліб, маргарин, сир, а іноді й грудочку масла. Поступово незважаючи на виснажлив уроботу, я помітно зміцнів і дедалі частіше свій табірний пайок віддавав дядькові Петру. Він остаточно занепав духом, та й здоров’я в бідолахи погіршало: його штейгер виявився запеклим фашистом із тих бездумних і тупоголових фанатиків, які беззастережнo обожнювали свого фюрера. Не минало зміни, щоб цей похмурий здоровань із водянистими очима не бив в'язнів; особливо він старався мучити росіян. Дядько Петро не раз показував мені синці на спині і грудях; сліди дротяної нагайки, з якою не розлучався штейгер.
Якось пізно ввечері ми лежали з ним на твердих дошках нар і розбалакалися.
— Не спиш, усе думаєш свою думу? — спитав дядько Петро.
— А звідки ви знаєте, про що я думаю?
—Та, мабуть же, про те, про що думають усі невільники —хочеш тікати. Я й сам ризикнув би, та ба!.. Гадаєш боюся? Ні, смерть мені не страшна. Сил немає, здоров'я в мене підірване. Якщо тебе й упіймають, ти ще витримаєш, ти молодий, при здоров’ї, а я — ні. Я вже на тонку пряду...
Вiн важко зітхнув.
Я довго не міг заснути —і сяк і так мізкував, подумки шукаючи в густій дротяній огорожі табору шпарину, крізь яку можна буде втекти, і не знаходив. Минуло вже два тижні, відколи нас пригнали з тюрми, і за цей час жоден в’язень не зміг утекти, хоч про втечу мріяла більшість.
У шахті, як і раніше, цілодобово йшла напружена робота. Війна пожирала не тільки людей, але й мільйони тонн вугілля. Із розмов наших пригнічувачів ми знали, що на початку 1943 року Гітлер зажадав від німецьких шахтопромисловців різко збільшити вуглевидобуток, і тому гер Гоппе зі своїми підручними прагнув за всяку ціну, перевиконувати і так високі норми. Для цього на шахту «Гогенцоллернгрубе» прислали додаткову робочу силу — ще п’ятсот радянських військовополонених. з ладу цілі дільниці. Невідомо, хто клав на підземні колії обрубки заліза й каміння: цілі партії вагонеток бурилися, вибивали кріплення, викликаючи обвали. Хтось невловимий відкручував на стиках гайки і розводив рейки, псував стрілки, рубав гумові шланги, обривав повітропроводи. Часто гасло електричне освітлення, виходила з ладу сигналізація, псувалися механізми. Одного дня на шостому горизонті за цілу зміну не було видано на-гора жодної вагонетки вугілля. Переодягнені агенти гестапо нишпорили по всіх закапелках шахти, когось хапали, тягли до ствола, однак аварії не припинялися.