— Мої труди не пропали даром,— сказав на закінчення Ауфмейєр.— Наш блок визнали кращим у таборі. Це дозволило мені звернутися до лагерфюрера з клопотанням про заохочення кращих гефтлінгів.
Далі він сказав, що завдяки його клопотанню п’ять польських фольксдойче визнано чистокровними арійцями. Віднині вони стають привілейованими гефтлінгами. Блокфюрер вийняв із кишені блокнота і назвав п’ять номерів, наказавши їх власникам вийти із строю. Наперед вийшло п’ять кримінальних злочинців із зеленими вінкелями на грудях. Тут же перед строєм їм дозволено було спороти букву «Р». Новоспечені арійці улесливо дякували блокфюреру і лагерфюреру.
Далі Ауфмейєр сказав, що найбільше відзначився я — сподобався самому рейхсфюреру.
— За виняткову старанність у роботі, дисциплінованість і слухняність командування табору знімає з нього мішень штрафника і зараховує до привілейованих гефтлінгів.
Довелося подякувати Ауфмейєру за «батьківську турботу», а Плюгавий Вацек, улесливо посміхаючись, тут же споров з моєї куртки мішені штрафника.
Мене охопили суперечливі почуття. З одного боку, я був несказанно радий, що з мене зняли мішені смерті, а з другого — мені здавалося, що я начебто зрадив товаришів, бо сам обер-кат Гесс потурбувався про мене.
Ауфмейєр потеревенив ще кілька хвилин і пішов з Паулем у блок — він не терпів спеки. А що ж сказати про в’язнів карантинного блока, яких іноді по кілька годин примушували стояти по команді «струнко» під Променями палючого сонця або займатися безглуздою «фізкультурою»? Причому єдиним харчуванням цих нещасних був черпак баланди, яку видавали раз на добу! В Освенцімі пайку хліба вагою в 200 грамів одержували тільки ті, хто працював у арбайтскомандах. Та й що то був за хліб! Ерзацброт, спечений із «борошна» з каштанів, жолудів, чечевиці, проса і дерев’яної тирси. Він був дуже глевкий і важкий, як камінь.
Сонце заходило. Та від розпечених за день камінних блоків і бруківки пашіло жаром. Ми лежали перед блоком прямо на землі і обмірковували події дня. Зненацька з блока вискочив Плюгавий Вацек і, вигукнувши мій номер, звелів іти до блокового. «Ну, починається»,— подумав я.
На ліжку блокового Пауля розвалився у подушках і килимах Ауфмейєр. Він був напідпитку, бо лежав у мундирі й чоботях. Я відрапортував як належить і вкляк на місці.
— Ну, задоволений? — спитав він.
— Не знаю, як і дякувати вам за вашу доброту, гер блокфюрер,— відповів я.
— Ти знаєш, я міг би відправити тебе на той світ, можу зробити це й зараз,— мовив Ауфмейєр.— Але я людина слова. Пообіцяв віддячити тобі за послугу — зробив. Бачу, що й ти порядний гефтлінг, умієш жити в таборі, не опускаєшся, як інші, стежиш за собою.
Я знову подякував йому.
— Звідки ти прибув в Освенцім?
— З Мисловіцького табору, а перед тим сидів у краківській тюрмі, в Моабітській.
— О, та ти заслужений гефтлінг, з досвідом. Ну що ж, тим краще. Добре й те, що володієш німецькою мовою.
Ауфмейєр спитав, чи мене, бува, хтось не зобиджає тут. Я сказав, що ніхто не зобиджає.
— Якщо хтось обидить, скажи мені, а зараз відчини он ту тумбочку І вийми з неї пакунок.
Я зробив, як він велів.
— Там буханець білого хліба, ковбаса і маргарин. Усе візьмеш собі,— мовив Ауфмейєр, а сам не зводив із мене пильного вивчаючого погляду.
Потім він спитав, чи давно я був у Моабіті і чи не чув там про Віллі Шмідта.
— Не тільки чув, але й мав щастя сидіти з ним в одній камері, 144-й. Він був у нас за старосту,— відповів я, чим дуже обрадував Ауфмейєра.
Він довго розпитував мене про Віллі Шмідта, при цьому очі його горіли якимсь незвичайним вогнем. З цього я зрозумів, що в минулому Ауфмейєр був зв’язаний з великим гангстером однією мотузочкою.
А бач, як розійшлися їхні шляхи. Віллі Шмідт — почесний в’язень Моабітської тюрми, а цей вискочив в есесівські офіцери. Воістину несповідимі твої шляхи, боже!
— Так, Віллі Шмідт —це людина екстра-класу. Таких на світі одиниці. Я дуже радий почути вісточку про цього відчайдуха.
Після того як я розповів про себе все, що вважав за можливе розповісти, Ауфмейєр на мить замислився, потім сказав:
— Зі мною ти не пропадеш, мій хлопчику. Ти розумний, видно, й «організовувати» вмієш: одяг на тобі новенький, черевики шкіряні, та й сам чистенький, охайний. Словом, умієш жити. Я хочу, щоб ти дещо робив і для мене, але попереджаю: язик тримай за зубами! Якщо десь пробалакаєшся — миттю спроваджу в крематорій. Зрозумів?
Я запевнив його, що мовчатиму, як риба, і зроблю все, що він захоче.
— Завтра повезеш на склад команди «Канада» кесселі з їжею. Та, крім кесселів, ти понесеш туди фляги із спиртом. Спирт віддаси капо команди «Канада» Вернеру. Ти його легко впізнаєш — широкоплечий білявий хлопець. На грудях у нього витатуйований зеленою тушшю орел, а на кисті правої руки — якір. Скажеш йому, що половина камінців, які він дав минулого разу, фальшиві. Отже, він заборгував мені. Так і скажеш. Тільки щоб ніхто не чув.
— Зроблю все, як велите,— відповів я.
— Я тобі довіряю, тільки май на увазі: попадешся — бери всю вину на себе, мене не вплутуй. Спитають, звідки спирт, скажеш, що вкрав у кімнаті блокового, а ми тоді підтвердимо, що спирт, відібраний з чеських і німецьких посилок, справді хтось украв. У крайньому разі тебе відшмагають і пошлють на перевиховання до мене. Звичайно, краще не попадатися,
— Можете не сумніватися, вас я ніколи не підведу— відповів я.
— Як ти думаєш пронести фляги? — спитав Ауфмейєр.
— Спершу треба подивитися, які фляги.
Блокфюрер підійшов до письмового столу і витяг із потаємної шухляди дві продовгуваті плескаті фляги, наповнені рідиною. При цьому руки його трохи тремтіли. На мить мені здалося, що переді мною не есесівський офіцер, а звичайний злодюга з тих злодюг, які вважали себе інтелектуалами, королями кримінального світу. Такі поблажливо ставилися до всіх, хто їм симпатизував і допомагав, але нещадно розправлялися з тими, хто ставав на дорозі. Власне, Ауфмейєр мало чим відрізнявся од них. Правда, на відміну від своїх колег-грабіжників, які в гонитві за наживою вважали, що кожен неарієць, котрий володіє якимись матеріальними цінностями, повинен якомога швидше зникнути з лиця землі, Ауфмейєр являв собою тип грабіжника-гуманіста. Обдираючи свою жертву, він не посягав на її життя.
Блокфюрер дав мені дві фляги, наповнені спиртом. Поки я розглядав їх, він дивився на мої руки. Його увагу привернули свіжі рубці від численний ран, які тільки недавно загоїлися.
— Що то? — спитав Ауфмейєр.
— Пам’ять із гестапівської тюрми, пане блокфюрер.
Ауфмейєр засміявся:
— Результат розмови по щирості з гестапівцями? То розмова не з приємних. У гестапо мертва хватка...— поспівчував мені блокфюрер, на мить задумався, мабуть, згадавши щось своє, а потім спитав: — Ну, що ти придумав? Як проноситимеш ці фляги?
Я крутив у руках пласкі металеві фляги місткістю приблизно з літр кожна. Як видно, їх виготовляли на замовлення для потреб контрабанди. Робота явно кустарна, хоч і ювелірна. Кожна фляга завтовшки сантиметрів чотири, витягнута в довжину і з одного боку ввігнута, а з другого випукла. Згори біля горла і знизу під денцем було припаяно по два вушка для шнурків — це щоб її можна було прив’язати до стегна чи до ноги.
Я сказав Ауфмейєрові, що найкраще буде ховати флягу під одягом на животі так, щоб ремінь штанів проходив по середині фляг і щільно притискав їх до живота. При цьому враховувався шаблон, якого дотримувалися німці під час обшуку. Як правило, обшук проводився знизу вгору, починаючи од взуття і кінчаючи шапкою. Есесівець, котрий обшукував, присідав навпочіпки і обмацував ноги, стегна. В момент, коли він випростувався, щоб обшукувати вище, треба різко втягти живіт і пласкі обтічні фляги непомітно опустяться по ногах у холоші штанів. Арештантські штани широкі, бахматі і легко маскують таку операцію.
Ауфмейєру не терпілося негайно перевірити запропонований мною спосіб. Ми кілька разів проробили маніпуляцію з флягами. Наслідки були блискучі, і блокфюрер радів, наче дитя.
— Молодець! Та ти справжній професор і можеш дати фору будь-якому зеленому. Чудово! — не переставав він захоплюватися простотою й надійністю запропонованого мною способу ховати фляги.