зіскочив з коня й схилився наді мною. А потім взяв мене на руки, і я торкнувся холодної кольчуги на його грудях.
Нас оточили люди. Вони сміялись, показуючи пальцем на воїна, котрий невміло тримав мене на руках, можливо, вперше у життя тримав дитину, а, може, згадував своїх власних дітей, чи тих, яких би міг мати. І так нас обох припровадили до найповажнішої особи — Купця з Добромиля., котрий мав вирішити, що зі мною робити. Мова цих людей була мені незнайома і я перестав посміхатися, намагаючись віднайти в їхній м’якій говірці знайомі звуки. Купець був обережним чоловіком й побажав мене оглянути, чи немає на моєму тілі знаків, хвоста або шість пальців, і чи я не хворий, адже я міг бути посланцем лукавого чи приманкою розбійників. Воїни-слуги, затамувавши подих, слідкували за цією процедурою, і полегшено зітхнули, коли виявилось, що я, принаймні, зовні не маю жодного стосунку до пекельного світу. Однак, у тих місцях не було жодної ознаки людського житла, і це викликало занепокоєння. Вони вагались, чи я дар небес, чи частина диявольського задуму.І ось на сцені з’явилась ще одна поважна особа — чернець, який мандрував до іншого монастиря. На грудях у нього висів великий срібний хрест, знайома мені річ, бо мати теж носила хрестик. Я впізнав його обриси, заусміхався, простягнув руки…Мені дозволили торкнутись хреста. Чернець співучим голосом щось проказав і перехрестив мене. Грім не вдарив і не повіяло смородом сірки. Всі радісно загуділи. Аж тоді Купець з Добромиля взяв мене на руки. На ньому не було нічого твердого, сама м’якість і тепло. Я позіхнув і миттю заснув, втомлений пригодою. Бачите, я вже тоді вмів робити саме те, чого від мене очікували. Я створений для того, щоб служити. Ніхто, ні тоді, ні згодом, не запідозрив, що я син опиря і відьми. Тільки дуже сильний ворожбит здатний розпізнати мою приховану силу.
— Чому ви впевнені, що є тим, за кого себе вважаєте? І невже ви могли запам’ятати усе це в такому ранньому віці?
— Я про це довідався згодом від тих людей, що знайшли мене на дорозі. А вовки…Ті приходили аж до Добромиля, щоб подивитись, як мені ведеться.
— Але чому вовки?
— Моя мати була відьмою, не забувайте, і мала владу над іншими істотами. Вона доручила вовкам пильнувати мене, бо довіряла їм більше, ніж людям. Тим залежало на особливостях мого походження, адже я міг полювати на опирів і легко їх знешкоджувати. Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша. Щоб відновити життєву силу, опирі п’ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручались до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків. Справжній опир — це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу. Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира.
— Звідки ж тоді вони беруться:?
— Це — як дар, якого не можна віддавати назад. Є нижчі істоти серед опирів, а є вищі.Це вже залежить від них самих: вміння навчатись і користати з помилок. У опирів дуже загострені відчуття, тому обдурити їх надзвичайно тяжко. Бувають місцевості, де опирів майже не залишилось, а є такі, де їх багато. Якби не сталося нещастя з моєю матір’ю, можливо, я б служив громаді захистом. Та на заваді тому став священик, котрий пішов на поводі у заздрісників і лицемірів, аби не втратити їхньої прихильності, і відмовився мене охрестити. Один камінчик потягнув за собою інші, й ніхто від того не виграв. Жити з людьми, що вбили мою матір, я всеодно не зміг би. мусив би їм помститись. Одне зло спричиняє інше, так само як невелике добро переростає у велику благодать. Як казав колись вельможний пан з Добромиля, котрого й досі тут пам’ятають, не можна порушувати природний плин речей, треба шанувати давні звичаї,бо люди, котрі їх уклали, прислухалися до свого серця і до голосу природи.
А тепер слухайте, пане докторе, що було далі. Я тоді ще не знав, що порядні купці не мандрують вночі. Валка, на шляху якої я опинився, була винятком. Купець з Добромиля наказав своїм людям їхати вночі, от вони і їхали. Мій господар, якому я служу так довго, виявився опирем. Уночі він бачив краще, ніж удень, і вночі залагоджував найважливіші справи. Але, щоб сонячне світло шкодило опирам, я такого не чув. Ми проїжджали по найбезлюднішій частині Карпатських гір, однак густо населеній їншими істотами, які вночі виходили на полювання.І не лише звірами, а й духами. Отже, вночі не можна було спати. Купець брехав своїм супутникам і слугам, що знає різні молитви і показував амулет з Єрусалиму — золоту бджолу. Насправді він промовляв різні опирські закляття, але ніхто не міг розібрати слів. Не кажу вже про те, що хреста й священиків він не боявся аніскілечки. Усю цю комедію з моїм оглядом він затіяв для публіки. Втім, дуже швидко він пошкодував, що стрінув мене. Треба знати опирів так, як я їх відчуваю, щоб не дивуватися, чому добромильський купець прийняв цей дар- дитя носферату і відьми. У майбутньому я міг позбавити його безсмертя, і мав від народження силу, яка вже в дитячому віці перевершувала його. Проте опирам високого рангу властивий фаталізм. Вони знають межу, яку не вільно переходити. Їм доводиться бути дуже обережними, і вони ніколи не намагаються перехитрити власну смерть, яку бачать задовго до того, як вона по них прийде. Але він ще не знав, хто я, хоча й мав підозру, а тому взяв до свого шатра. Він би захищав мене, якби я був опирем, і якби я виявився дхампіром, проте звичайне людське дитя віддав би під опіку людей, бо воно належить людям, як вовченя — вовкам. Усе досить просто. Опирі є частиною природи, а ви, люди, вважаєте себе вінцем творіння, при цьому проповідуєте смирення і покору перед єдиним паном — Богом. Тому з вас погані слуги, себелюбні й заздрісні.