Я посміхнувся до хлопця, але це його ще більше злякало, а купця чомусь розлютило. Він дав ляпаса служці, а тоді почав на нього кричати, поступово стишуючи голос. Хлопець пробував вискочити, але дістав стусана, знову все почалось спочатку. Тоді купець витер з чола піт й вдався до іншого способу: тицьнув заплаканому служці дрібну монету. А тоді відчинив ключем скриню й вийняв звідти шмат тканини й червоні сап’янові чобітки. З тканини, очевидно, дорогої, бо іншої в купця не знайшлося, хлопець мав пошити мені одежину замість згорілої, а сап’янці призначалися служці за те, що він погодився і далі наглядати за мною. При вигляді чобітків очі в малого одразу висохли і він притиснув дарунок до грудей.
Усю цю сцену я спостерігав, сидячи голий на м’якому лисячому чи білячому хутрі, й був задоволений, що все добре скінчилося. Проте наші стосунки зі служкою не склалися. Він не спускав з мене ока, то правда, але ніколи не сказав ласкавого слова. Того дня він сидів і марудився з сорочкою, бо до шиття не мав анінайменшого хисту, й раз по раз люто на мене блимав, щоб я не смів наближатися.
Увечері ми вирушили в дорогу. Я мав на собі червону як жар сорочку, що тиснула мені попід пахи. Служка тримав мене на руках, і серце його нерівно билося. Він би волів тримати в руках поліно, мішок з сіллю, порося, тільки не мене. Це я дізнався з його серця. І ще він думав про свою маму, яка віддала його в найми торік, і навіть не заплакала, прощаючись. Це маленьке тверде серце вже спізнало, що то є бути не таким, як усі.Я бачив пізніше, як цей хлопчина намагався розповісти вбогою простацькою мовою про свої дитячі сумніви такому ж простуватому ченцеві.Обоє не могли порозумітись між собою, бо убогість їх об’єднувала, а природа, у кожного — своя, розділяла.
Через два дні ми в’їхали на Перемиську землю. Гори тут були порослі лісом, зовсім невисокі, і звалися по-іншому — Бескиди. Добромиль я не запам’ятав. Купець мав тут свій двір, соляні копальні, пасовиська. Та я там не залишився. Одразу ж по приїзді мене відвезли в село на виховання. Далеко від Добромиля, в гори. Родина, де я прожив до дев’яти років, була з простих селян. Вони не мали дітей.Єдина їхня дитина вмерла ще в колисці, але любові я від них не дочекався. Я знайшов її в рябої корови, до якої прихилився, якій усе розповідав, а потім навіть пас, коли підріс. З часом господарі не стали мені ближчими. Тепер я гадаю, що вони свідомо відштовхували мене від себе, бо знали, що колись по мене приїде Купець з Добромиля і забере назад, коли я вже зможу йому служити. Вони звали мене Позичений, і я довгий час вважав, що то цілком християнське ім’я. Втім, господарі й люди з того глухого села, хоча й вважали себе християнами, молились більше давнім поганським богам і боялись їх чимось розгнівити. Але й сваритися зі Святою Трійцею теж не хотіли. Людей ховали вони якось дивно: удень на християнському цвинтарі зі священиком клали тіло в домовину, закопували в землю, а вночі викопували і несли далеко в ліс, де на священному місці спалювали небіжчика разом з якоюсь худобиною, аби той мав на тому світі чим зайнятися, і священик був разом з усіма, як жрець. Спалювали тіло, щоб мрець не вертався. От звідки взявся звичай спалювати опирів. Тільки по опирях не справляли тризни й не приносили жертви.
Коли було мені десь років сім, виявилося, що я можу бути корисним. Господар взяв мене у поле сіяти ярове жито. Повісив на шию торбу із зерном і показав, як сіяти. Я ще подумав, що відтепер доведеться мені працювати як дорослі, з ранку до смерку, і мені стало смутно, що дитинство моє скінчилось так рано. Я ходив по мокрій ріллі й розкидав зерно на маленькій нивці, тяжкою працею відвойованій від лісу. Скраю нивки сиділо багато ворон. Я не знав, що проходив випробування, до якого допускалися хлопці мого віку. Хоч я був позичений і Купець з Добромиля платив за моє утримання, мусив робити те, що мені веліли. Байдикувати тут не дозволялось нікому.
Я досіяв зерно. Господар закликав мене до себе, дав шмат коржа і ми сховались в кущах, напевно, щоб відганяти птахів. Ті не забарились. Налетіла ціла хмара ворон, галок, голубів і почала знижуватись над нивкою. Та жоден птах не сів. Їх ніби щось відтручувало. Я зрозумів, що знову матиму неприємності, але господар дуже зрадів і навіть поцілував мене в голову. Ми швидко пішли додому і господар сказав жінці: