Із туману з’явилась голова ворожбита, а далі виплив він сам. Я чекав, що так само з’явиться Лука, та кінський тупіт, що віддалявся за завісою туману, сказав мені, куди дівся ворог не ворог, але й не приятель.
Старий став наді мною і я мимоволі втягнув голову в плечі.Він видався мені велетнем.
— То що я маю з тобою робити? Взяти до себе за учня? Ні, у мене є син на селі, і йому я передам усе, що знаю. Мусиш шукати свою долю сам.
Еге ж, якби я знав, що мені робити! Був я голодний, змерз, і всі мої надії, що я житиму колись в Добромилі, розвіялись. А вертатись до господарів після того, як Лука спалив оборіг, а, можливо, і їхню хату, я не міг. Я зачаїв подих, бо мені стало по справжньому страшно в отому непрозорому світі, засланому жовтим туманом, де миготіли дрібні золоті іскорки. Хтозна, де шукати ту Долю і як я її впізнаю.
— Добре, — почухав потилицю ворожбит, — я чоловік бідний, тому продам тебе, або, як ти кажеш, позичу на вічне віддавання. Ходімо зо мною!
Я охоче підвівся. Моя душа тільки й чекала, щоб на ній щось написали. Я не обурився, що моїм життям розпоряджається чужий чоловік, бо я не мав нікого рідного, а в цьому світі, щоб вижити, не можна лишатися самому. В ньому тоді було мало їжі, мало будинків, що давали притулок, і, як я вже відчув, зовсім мало тепла.
Я чомусь сподівався, що ворожбит мене відведе на гору, до княжого замку, але, видно, він вважав це не дуже підходящим місцем, й привів до сусіднього села Спас, в монастир Преображення, де князь Лев будував кам’яну церкву. Ченці не знали, хто я такий, а ворожбит попередив: «Як скажеш, що твій господар Купець з Добромиля, тобі так само відріжуть голову.»
Я, дурний, повірив, бо люди страх як не люблять опирів та їхніх слуг. Ченці прийняли мене привітно, як сироту, й обіцяли приглядатися до мене, а потім, можливо, приймуть за послушника, як буде на те воля Божа. Із ворожбитом поводилися, як з приятелем, мабуть, не знали, що він опир. Мали того дня добрий гумор. Тішилися гарною погодою і тим, що сам князь будує для них храм, який не згорить у вогні, а незабаром тут оселиться єпископ, що є великою честю для монастиря. Ще тільки стіни були зведені на мій зріст, а вони вже мріяли, як у церкві буде правитися. Чулися свобідно, бо були під опікою Замку на горі, і я міг втішатися щодня видом гарних високих стін, що ще не встигли потемніти від часу. В мене з’явилась ілюзія, ніби зараз увесь світ тішиться миром і спокоєм, відколи з нього щезли Лука й ворожбит.І та страшна голова, що належала Купцю з Добромиля. Усе вклалося в просту схему: купець позичив мене ворожбиту, а той — ченцям. Пізніше я довідався, що на дворище добромильського купця напала ватага розбійників, які нічого не відали про те, що він опир, і в сутичці відсікли голову господарю, котрий обороняв своє добро, а потім підпалили дім. Лука, який на той час був в іншрму місці, не зміг винести з вогню і голову, й тіло, вибравши те, що було легшим. Цей Лука був трохи схибнутий, бо нащо було виносити голову, яка нічого не варта без тіла? Ця страшна синя голова мені не раз снилась, але зараз я тішився, що маю якесь місце і що ченці жаліють мене, сироту. Вони відвели мене на кухню, дали миску молока й кусень хліба, а потім один з них повів на будову, де працювали муляри, показати майбутній храм Преображення.
У ті часи люди не дбали про те, щоб забезпечити собі добру старість. Рідко хто доживав до неї Як не війна, то голод, як не голод, то моровиця пожирали людей. Доживав то старості той, хто був дуже високо, оточив себе стінами на неприступній горі, дивлячись з вершини, як орел, на сей світ, що був схожий на людський мурашник. Ставав невразливим до їхніх укусів. Я теж хотів би жити на недоступній вершині й годинами дивився на гори, вишукуючи найбільш придатну для мене.
Я недовго пробув у тому монастирі, але потім жив і в інших. Як ви, здогадуєтесь, пане докторе, я не надавався до того, щоб накопичувати добрі вчинки, а тоді виміняти їх на вічне блаженство. Це не було моєю ціллю. Але в монастирях мені подобались обмеження, регламент, впорядкованість, можливість побути на самоті.Я ще не міг знати у свої 8 чи 9 літ, що переживу і цей замок, спершу дерев’яний, а потім мурований, коли монастир і церкву, що будувалась на моїх очах, зрівняють із землею. І це не стане моїм тріумфом, а тихою печаллю.