— А як його звати? — спитав настоятель, хоча крім мене в монастирі не було жодних отроків.
— Не знаю, — пустив туману хитрий опир. — Має за лівим вухом родимку, знак, що свідчить про Божу ласку.
Отак я ледь не став святим….
— Ага, мало не забув! Вберіть його в білу сорочку, але без пояска.І дайте свічку з церкви.
Я знав, що це все витівки Ворожбита, однак, що йому заважало мене позбутись? Ніколи не забуду, як він кинув у ріку голову мого нещасного господаря, всеодно, що втопив. Той же не мав ні рук, ні ніг, щоб виплисти!
Не чекаючи смерку, мене відвели до ями, відідрали дошки, а потім прибили знову, щоб я не втік. Я мав у рукаві сховану сопілку, на якій вчився грати, заховавшись у лісі, бо хто б мені дозволив це в монастирі.Ці здорові дядьки кинули мене на поталу нечистій силі без найменших докорів сумління, а тепер розчулено хитали головами, мовлячи, що я схожий на ангела. Якби я був трохи старший, то втік би раніше, щоб не стати іграшкою в руках опира. Коли я опинився у ямі, то зрозумів, що надто мало знаю людські звичаї. Завжди в жертву приносили дітей і молодих гарних дівчат, і нема чого дивуватись нечулості простих марновірних ченців.І нема нічого такого, щоб змусило накласти мене на себе руки. Страшнішого, ніж бесідуюча відрубана голова, напевно, я там не побачу. До того ж сморід десь пропав, і я мав кілька грубих свічок. Якщо ж з’явиться якийсь підземний дикий звір, то зі звірятами я завжди ладнав. Лишалася смерть від людської руки, але ж я був не просто людиною: мав дві душі, хоч відчував у собі тільки одну, бо ці дві душі перебували у злагоді. Коли я дійшов до кінця тунелю, то цілком заспокоївся. Тунель перегороджувала стіна з глини, у якій стирчало коріння і досить великі камені. Якби не висохла кров, розбризкана повсюди, та її неприємний запах, тут було б навіть затишно. Хід йшов плавно догори. Я зійшов нижче, сів на купу каміння, яке не встигли винести, встромив збоку свічку, й став думати, що буду робити, коли звідси вийду. Ясна річ, що тут не зможу залишитись, бо кожен на мене буде показувати пальцем. А там, на горі? Того взагалі не міг собі уявити.
Мабуть, я заснув у тиші й спокої, як заснули ті копачі, і коли вони були безборонні, з’явився спів, тужний і розпачливий. Він підіймався то вгору, то різко падав у безодню і там уривався. Він ходив кругами, виписуючи борозни на серціц, доки не розтинав його надвоє,або стискав горло так, що починалася задуха…Я побачив смерть першого копача, котрий звався Микита. Жало змія вп’ялося йому в серце — Жаль. Не захотів він жити без дівчини, котра віддалася за іншого. Побачив перед собою стіну, яку не зміг би звалити.
Тоді смерть прийшла до другого копача, Петра, в образі Страху, і боявся він мук пекельних, бо, побажавши переступити межу людського знання, потоптав свій хрест, аби міг знаходити скарби у землі.
І до третього копача на ймення Іван приступила смерть у вигляді Туги: тужив він за волею, а мусив годувати дрібних дітей брата, котрого забили на війні.
Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана. Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили.
Ці рани заболіли так, що не могли їх стерпіти. А чотири смерті в образі Жалю, Страху, Туги та Заздрості злились в одну й кинулись на мене, отрока, щоб зжерти. Я цього не сподівався, та й були вони невидимі, я лиш відчував їх у звуках, які тисли мені на серце. Вони вказували на мертвих копачів: «Дивися, що тебе чекає, коли ти виростеш! Чи не ліпше віддати нам свою людську душу, що її ніхто не цінує, а собі лишити ту, ліпшу, якій невідомі ні страх, ні туга, ні жаль, і вона не завидує, а їй лиш завидують?» Та я не міг їх розділити, і не встиг спізнати, бо був ще зовсім малий. Я подумав, якщо ті голодні смерті вирвуться з підземелля, то всі ченці накладуть на себе руки, хай не всі, але багато, що вважається великим гріхом. «Ні, то не гріх, — виспівувала мені Смерть, — то солодкий сон, то полегкість. Ти мусиш се знати і дати нам трохи своєї сили, щоб зробити людей щасливими». Свічка впала й погасла, а я не мав огню. І сидів у темряві, пронизаній невимовним розпачем. «Хіба, — подумав я., - у світі мало інших смертей? Люди вмирають з голоду, косить їх моровиця, убивають на війні, а проте, як хтось просить собі смерті, вона не приходить на їхній поклик. Вона — завжди несподівана. І в Біблії сказано: ніхто не знає, ні дня, ні години». Я не боявся тих смертей, однак вони не давали мені спокою, вишукуючи, як до мене дістатися. Проте, вони були вже знесилені.І тут я подумав: «То ж Ворожбит, а не Смерть.То він придумав усе, бо хотів погубити чотири людські душі, які ще могли б спастися. Але навіщо?» Ні, того я не міг зрозуміти, ні тоді, ні зараз: заради чого гублять людські душі.