У мене з’явилось лихе передчуття.
— Піди подивися, де мої слуги!
Я виглянув за двері. Два велетні-охоронці сповзли на підлогу й солодко спали, правда, не випустили з рук мечів.
— Вони заснули, князю, — сказав я правду.
— Як заснули?!
Князь схопився зі свого пишного сідала й вискочив у сіни, і завмер від побаченого. Тоді побіг далі, а я за ним. Уся челядь, що прислуговувала йому в теремі, теж спала. Хто де. Якби не хропіння й щасливий вигляд кожного князівського слуги, можна було подумати, що вони мертві.Зате на подвір’ї все було гаразд. Люди були трохи млявими, однак кожен продовжував робити свою справу. Тоді ми з князем вернулись назад.
— Розбуди їх! — наказав він.
— Я не вмію.
— Розбуди!
Я поторсав стражника за плече, тоді смикнув за руків’я меча. Той щось пробурмотів, випустив меч, і перевернувся на другий бік. А князь затягнув мене всередину покою і почав мною трясти:
— Хто тебе навчив цього, вилупку? Ворожбит чи Купець з Добромиля?
Я видушив з себе:
— Я…сам придумав.
— Такого не придумаєш! — гаркнув князь. — Господи, помилуй! Та я цих горе-вояків пошлю чистити гній з-під корів і рити підземний хід. А якби зрада?
Видно, він дуже боявся зради, бо аж лице пополотніло.
— Вони не винні, - сказав я і, вирвавшись з його рук, відступив за стіл. — Вони скоро прокинуться, бо пісня була коротка.
— Я їх уб’ю! А тебе…Ти знаєш, що роблять з опирами?
— Я не опир! Не опир, не опир…
Від страху, що мені можуть відрубати голову, як Купцю з Добромиля, я заплакав.
Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей. Очі в нього чомусь щохвилі мінялись. Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль. Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти. Від долі не втечеш. Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:
— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.
Мені стало гидко. Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і «Не убий».Як же це убивати сплячих?!
І я відповів крізь сльози:
— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.
Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:
— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш. Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап’янці справлю…Хочеш сап’янці?
Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене. Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки. Але згадка про сап’янці відчинила вікно в моїй пам’яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап’янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.
Я похитав головою:
— Не хочу!
Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки. Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.
Князь підійшов ближче і я відступив крок назад
— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?
— Я вбивати не хочу.
— Але ж се таті, розбишаки, нехристи. Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють…Хіба тобі не жаль наших людей?
Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити. Проте я не відчував себі їхнім. У мені текла інша кров. Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх. Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем. Я не звільнився у нього зі служби. Тому сказав, хапаючись за соломинку:
— Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля.
Я думав, що він мене зараз приб’є за зухвальство, але князь, слід віддати йому належне, був гнучким політиком:
— Мені подобається така вірність померлому панові.Отець настоятель просив віддати тебе йому, ти ж чув. Але я не вчинив цього, сказавши йому, що ти врятував святу обитель від безчестя, ким би не був. Поживи тут, а я подумаю, чим тобі зайнятися, щоб не їв дармо хліб. Віддай мені сопілку…Щоб це більше не повторилось.
Мені трохи було шкода своєї сопілки, але внизу росло чимало калини, і я зможу вирізати собі нову. Не сопілка має чари, а мій подих.
Я вибіг з княжого покою. Охоронці далі спали. Я смикнув одного за ніс і той розплющив очі.
— Мовчи, — приклав я палець до уст, — Бо як князь побачить, що ти заснув, пошле тебе чистити стайні!
Те саме зробив і з другим охоронцем. Я боявся, що князь, коли про цю пригоду дізнаються бояри, суворо покарає безневинних слуг. А потім пішов до свого знайомого, майже приятеля. Його звали Кирило. Я міг би спати на долівці у його комірчині.