Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки. Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.
Перший сказав:
— Він один з нас, браття.
А другий:
— Я чув, що він святий. Роздав усе добро.
І третій голос заперечив:
— Та ні, він не святий. Він прикидається, аби ввести нас в оману. Хоча, я думаю, він з наших.
Мені стало смішно і я озвався:
— Ваш чи не ваш, але я хочу їсти. Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій і не заважайте. Я чекаю вістки від мого пана, Купця з Добромиля!
Одразу по тому щось зашуміло і на мою голову посипались краплі дощу. А далі невидимий голос мовив:
— Ну, звісно, я знаю, хто се! Вставай, відведемо тебе до твого пана!
Я охоче підвівся і виглянув зі свого куреня, проте нікого не побачив.
— Де ви? Куди мені йти?
Не питав, хто вони, бо здогадався, що то напевно добромильські опирі.
- Іди на свист! — наказали мені.
Може, то навіть були злі духи, однак я пішов, бо після того, що наробив, вже нічого не боявся. Та, зрештою, я був у себе вдома і вірив, що нічого злого зі мною не станеться, якщо поводитиму себе миролюбно й чемно. Я пробирався по бур’яні, перечіпаючись об обвуглені балки, а далі вийшов на чисте місце, а звідти на дорогу. Свист кликав мене на гору, де нині цвинтар, і я побачив якийсь двір, оточений високим дерев’яним частоколом. Брама сама розчинилася переді мною, і на подвір’ї, захаращеному діжками і підводами, я побачив дім, в якому блимало тьмяне світло. Очевидно, я мав туди увійти.
У просторій кімнаті з погаслим огниськом сиділо четверо старших мужів, а на чільному місці — мій господар, Купець з Добромиля. Він аж наче помолодшав, тільки виглядав дуже блідим.
— Ну, що тобі треба від мене, хлопче?
Я низько вклонився.
— Чого мовчиш, кажи!
Я нерішуче мовив:
— Якоісь поради, мій пане…Я…я хотів би далі вам служити.
- І задля того, щоб мені служити, ти вбив мого найвірнішого, хоч і не наймудрішого, слугу, і мого ворога?
— Я їх убив захищаючись, про що дуже шкодую…
— Ні, він не наш! — буркнув старий опир, якого я впізнав по голосу, почутому щойно на згарищі.
— Гаразд, — мовив Купець з Добромиля, — а пощо ти моє добро роздав жеброті, наче Святий Миколай? Чого ж просиш у нас їсти? Хіба вони тебе не нагодували?
Один з опирів з рудою бородою засміявся скрипучим сміхом:
— Ні, на Святого Миколая він не схожий. Літами не доріс. Мабуть, прийняли за янгола, а янголи кажуть, не мають дірки в дупі, і тому не їдять…
— Правду кажеш, хоч я тим янголам під сорочину не заглядав, але треба вірити людям, — теж засміявся мій господар, а потім сказав без сміху: От, придивляюсь до тебе, хлопче, й думаю, чого у тобі більше: людського чи нашого? І дивно мені: людського у тобі мало, бо люди так не чинять, як ти. Люди — злі.А нашого теж у тобі небагато. Якесь з тебе чортзна-що!
Він аж сплюнув. Тоді я спитав, аби повернути розмову в бажане русло:
— Я теж хотів би вас, пане, спитати. Пощо ви казали мене позичити Ворожбиту?
— Колись взнаєш, — недбало махнув рукою Купець з Добромиля. — Ну, що, браття, мені з ним зробити? Найшов я його в самій сорочині на дорозі, хотів вивести у люди, а він знову валяється на пустирищі, голодний і обдертий. Який же з нього слуга?
Я подумав, що він справді має рацію. Адже згадував його лише, коли йшлося про мою долю. Тим часом купець говорив далі до своїх побратимів-опирів, ніби я не був присутній:
— Пощо мені здався взагалі слуга, коли я не маю ні товару, ні коней, ні дворища, та й не потребую того більше?
Я мовчав, похиливши голову.
— Ну, хлопче, ти й далі хочеш мені служити?
— Хочу.
— Добре, за те, що ти вважаєш себе моїм слугою і не боїшся говорити, що ти слуга Купця з Добромиля, я тобі допоможу. А також було вельми зворушливо з твого боку поховати мої кості на горі, що я любив з неї споглядати на мій Добромиль…Завтра тут проїздитиме валка з товаром. Знайдеш купця і віддаси йому сю золоту бляху.