— Нехай тепер моє Ім’я буде Сильвестр. Називай мене так.
— Як скажеш. Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.
Пополудні ми виїхали. Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою. Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав. А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.
Добромиль, 1949 рік
Слуга з Добромиля замовк. Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово. Яке, Олексій Іванович не побачив, та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка. Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.
У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:
— Саліна….
Він давно вже не вимовляв цього слова, що принесло йому стільки нещастя і болю, уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум. Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри. Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?
Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість: Слуга з Добромиля не може усіх спасти. Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом. Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого. Такий Закон.
Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ. Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?
А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:
— Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене. На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих. А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги…Я понад усе бажаю, щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги…І щоб ніхто цього не помітив.
Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:
— Про яку дорогу ви говорите?
— Певно, ви не здогадуєтесь! — посміхнувся Слуга з Добромиля. — З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть. Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди. Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна — Саліна. У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так. Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне. Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше…Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може, так було зі мною, коли літнього надвечір’я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.
Дорога, 1303 рік
Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити. Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.
— Ся річ потрібна для самооборони, — пояснив мені Купець з Перемишля. — Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза. Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання. Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство…