— А тепер спати!
І поліз на піч, простягнувшись на грубій вереті, під яку було настелено вівсяної соломи. Кіт приєднався до нього, влігся на груди, але, ненароком торкнувши лапкою папір, запитально м’явкнув.
— Це за тим я ходив, котусю. І через нього ми тепер лишилися без хати. Не думав, що буде так тяжко…
Кіт засопів і почав місити лапами груди господаря. Чоловік заплющив очі й миттю заснув, почуваючи себе у повній безпеці. Хатина стояла на одному боці потоку, а з другого боку була стрімка гора, поросла лісом. Паралельно до потоку йшла дорога у гори, на захід. Гарна дорога, але не його. У сні лице чоловіка втратило здатність змінюватись на догоду людям, й стало таким, що його важко запам’ятати: без різких акцентів. Під тонкими повіками ховались сірі очі, колір яких легко змінювався під впливом світла чи настрою, губи, з яких довго не зникала усмішка, довше, ніж треба, темне волосся з ледь помітною сивиною…
Нічого особливого. Кіт, що від кількох літ йому товаришив, читав тепер короткі уривчасті людські сни, трохи підправляючи їх на веселіший лад, далі зсунувся набік, щоб не тиснути на серце. Він спав під пахвою, коли чоловік прокинувся.
— Уже коло школи, — сказав він, приставивши вухо до печі. — Вставай, небоже!
Той, хто був його одвічним ворогом, наближався. Вітер розвіяв по горах листки документів і книг, які вже ніхто не складе докупи. Дещо піде на розпал, а дещо сховають під стріхами, а решта зітліє по лісах. Не те, щоб це дуже смутило господаря цієї хати, головної дійової особи сьогоднішньої драми. Він не вірив у щирість книг та їхню правдивість. Найбільше відповідає істині слово за зціпленими зубами, затиснутими устами, які отворяються для того, щоб передати його іншим устам. Книги — це, здебільшого, марнославство, пиха, фальш, облуда. Правду кажуть: які люди, такі їхні книжки. Мусив забрати те, що належало йому, і ще не знав, як його знищить. Вдягнув грубого сірого светра й піджак, налив собі й котові решту молока.
- Їж швидше, котику, бо він чує мене по запаху. Треба йому присвітити, аби не перечепився на дорозі…
Він помацав долівку й потяг за металеве кільце, замасковане глиною.
— Пора, котусю, пора!
Взяв з кута бляшану банку з гасом, відкрив, полив рідиною лавку, стіл, столи й солому на печі. Тоді кинув банку в отвір, що з’явився посеред хати. Якусь хвилю вагався, а потім кинув папір, що наробив стільки клопоту на те місце, з якого мала початись пожежа. А вже по тому підхопив кота і зачинив ляду.
На краю Лаврова розцвіла огненна квітка, що пахла гасом. Ніхто не міг зрозуміти логіки цього підпалу. Натомість на другий день у селі Стрільниця в одному вогні горіли книги й архіви одразу двох монастирів св. Онуфрія: Лаврівського та Добромильського, а також давні образи, що їх називали в народі «добромильськими мальовидлами». Згоріло те, чому суджено було згоріти. А інше сховали так, що з часом забули, де саме. Кострище у Стрільниці було гарячіше, і ще тиждень по тому курилася купа попелу. Дехто людей познаходив у ньому майже необгорілі книжки, що сильно смерділи соляркою і димом. Той запах тримався у селі аж до весни, проте тільки чужі його чули. Місцевий люд звик. Не було від нього жодної шкоди. А попіл від спалених книжок рознесли навесні по городах, які скоро відібрала нова влада.
Із лаврівських ченців ніхто не залишився живий. Усіх чотирьох розстріляли у 1941 році. Список врятованих книг та образів отець Никодим вивчив напам’ять і наказав це зробити молодому хлопцеві з Хирова, що вчився колись у тамтешній гімназії, а, отже, нічого не міг переплутати:
Филип Красицький — образ Йоана Хрестителя,
Іван Миронців — образ св. Онуфрія,
Петро Онишкевич — Євангеліє рукописне 1491 року,
Семен Лозина — Ірмолой Йосифа Крейницького, 1667 року,
Стефан Страшівський — «Наука Добромильська» Яна Щасного Гербурта,
Клементій Фагараш — «Опис Лаврівського монастиря» єпископа Перемиського Антонія Винницького
Марічка Звіринська — «Граматика» Лаврентія Зизанія,
Дмитро Паска — печатка Лаврівської обителі,
Ганна Олексин — дві вервиці й «Молитовник» 1705 року,
Василько Будзиків — «Плач руської церкви», анонім, 1 611 рік
Гриць Волощак — наперстольний срібний хрест і «Покаяння», анонім, кінець шістнадцятого віку.
Розалія Ступак — «Чудо на Івановій горі у Лаврові», 1523 рік
Добромиль,1949 рік