— Може, ти ще й розповіси мою історію? — вколов мене Мирон.
— Я не знаю нічого про чуже життя, — розвів я руками. — Се — таємниця кожного.
— Але Бог, хіба Бог не знає все?
— Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?
- І то правда, — похнюпився Мирон. Обхопив руками коліна і жвавість його згасла. Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.
— Слухай, — раптом озвався він, — якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з’явився. Але, може, ти колись спишеш…
— Цього не обіцяю, бо досі я лише переписував книги. Я ж слуга все-таки. Втім, міг би комусь переповісти, якщо знайдеться хтось підходящий.
— Нехай буде й так. При писанні мова не така жвава й гладка, як при бесіді.Та й пишуть задля повчання, а не для забави.
— Я певний, що твоя історія дуже повчальна, судячи з того, де ти опинився. А як би ти її назвав?
— Я б назвав її…- замислився Мирон. — Я б назвав її «Наука Добромильська від Мирона Многогрішного».
— Зараз я думаю, — звернувся Слуга з Добромиля до Олексія Івановича, — що ця історія давно вже втратила свою повчальність. Але тоді багато хто би плакав від надміру скорботних почуттів, якби я оповів її.
— Не розумію.
— Усе, що записувалось колись, вартувало більше, ніж тепер. Виглядало переконливішим. За писане відрубували голови й палили на огні.Зараз розстрілюють і засилають до Сибіру, але роблять се в Ім’я держави, а не Бога. Зараз страх — інший. Мирона мучили докори сумління, бо він знав, що жодна мирська кара і жоден суд церковний не знищать того, що він написав. Він терпів незмірні муки і кожен, хто чув його історію, здригався від жаху й співчуття. Навіть самі судді.Отже, він почав розповідати:
— Мене віддали ще отроком до Лаврівського монастиря. Мій батько був священиком у Тернаві.Я був третім сином у нашій великій родині.Спершу він було віддав мене у Спаса, та я звідти втік, бо послушники наді мною сміялись, знаючи, що ми дуже бідні.У Лаврівському монастирі я вперше почув про Слугу з Добромиля, котрий мав ангельський голос…
— Се — неправда. А чи живі ще твої батько й мати?
— Думаю, що ні.Вони не давалися чути відтоді, як я оселився у Лаврові.А тепер, коли я став єретиком, ліпше про них не впоминатись.
Я пообіцяв собі, що поїду до Тернави й звідаю про Миронову родину.
— Тішуся, що я в Добромилі З вікна видно гори. Я їх ще завтра побачу…Так-от, чув я про тебе і забув. Мене навчили читати й писати, і з часом я досяг такої майстерності, що почав переписувати крюки зі старих збірників, писаних ще на пергаменті, що не кожен потрафить. Але я чув музику в голові, хоч голос мав поганенький.І часом у скрипторії плакав, переписуючи, і брати-ченці крутили пальцем біля голови, насміхались. Та се нічого. Якось з монастирської бібліотеки винесли купу зогнилих і поточених мишами старих пергаментів, і серед того сміття, що мали спалити на задвірках, я помітив клапоть, списаний крюками, і взяв його собі..Власне, там не було нічого особливого: хтось вправлявся у писанні, але під новішими крюками проступали ледь видимі старі.Щоб їх прочитати, треба було добре помучитися. Я сховав той клапоть у сінник. Знаєш, що то було?
Я кивнув. Колись, ще отроком, покидаючи Лаврівський монастир після смерті князя Лева Даниловича, мого опікуна і благодійника, з нерозумності своєї я записав пісеньку на полях Євангелія. Очевидно, книга знищилась, а пергамент використали на різні потреби.
— Чи не хочеш ти, Мироне, сказати, що я став призвідцем твого нешастя? Мені дуже шкода. Я зроблю все, аби виправити сю невільну кривду.
Тоді Мирон подивився мені в очі:
— Без волі Божої нічого не діється в цьому світі!
— Нехай буде по-твоєму, але…
— Слухай, що було далі, Слуго з Добромиля, котрий невідомо для чого з’явився, невідь ким посланий і для яких справ, добрих чи лихих.
— Я б не казав так на твоєму місці.Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг писаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення. Либонь, Мирон був останнім серед писарів, хто називав себе Многогрішним Уже почали друкувати книги на машинах і букви втратили тепло людської руки. Я сам переписав чимало книг, як для себе, так і інших.