— Стань тут! — наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.
Жебрак щосили вчепився у дерев’яний поручень.
— Дивись у воду!
Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою. Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням. Там ще було щось. Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.
— Ти можеш її для мене дістати? — спитав Купець з Добромиля.
«Чия ж це голова?» — подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту. Кат не мав, а він мав. Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам’ять. Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне. Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича. Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало. Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя. «Е, хто б то не був!» — подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло…
— Добре, — відказав Антось. — Дістану.
Бо ж Купець з Добромиля — дух і не може цього зробити. Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно. Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам’яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі.» То не може бути вічно! — обурився він. — Ці люди давно уже всі мертві.» Далі якась сила піднесла його знову догори. Він опинився на дні ріки, на м’якому піску, і поруч лежала відтята голова. Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори. Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.
— На, вкрийся, — сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. — Ти все зробив добре.
— Вони мали бути мертві! — пробелькотів Антось.
— Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг. Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!
Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову. Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам. Чоловікові мусить колись увірватися терпець. Антось обгорнувся киреєю, м’якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця. Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:
— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.
«Звісно, — подумав Антось. — На те я виніс голову з ріки. У воді не можна говорити.»
Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:
— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате. Але чую. Що ти хочеш мені повісти?
— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.
— Слава Богу! Так і перше було.
— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?
— Що ти, брате!
— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?
— Зазирни мені в ліве вухо.
Антось побачив, як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало. Йому аж очі засліпило.
— Добре придумав, брате! Дякую, що вберіг. Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?
— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак. Видно, найшов мені заміну…
— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля. Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш. Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться…
— Хіба ти не знаєш?
— Звісно, не знаю! — знизав плечима Купець з Добромиля.
— Ти — мудрий. Пусти мене назад у ріку. Тут мені зимно. Шкода, що не можу вам нічим допомогти…
— Ти зберіг Золоьу Бджолу. Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала…
Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки. Одразу щось зашуміло, і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.
— Ну, що? — звернувся купець до Антося. — Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?