— Ні, - одразу відповів Ян Щасний, згадавши власних діточок, котрі бавились зараз у саду.
— Се — добре, — знову подарував Слуга з Добро миля свою неповторну посмішку, до якої додалось ще більше смутку. — Немає такої таємниці чи скарбу, що вартували б мізинця дитини.
— Але ж римляни…
— Тому й зник з лиця землі сей славний народ, бо поставив над людьми Закон. Та й хіба звичаї народу, котрий жив тут ще, коли не було навіть Риму й Атен, не відповідають краще його вдачі й серцю?
— О ні, не всі! Ще подекуди старих відводять далеко в ліс, аби вмирали. Сподіаюсь, я не доживу до старості.
— Ну, князь Лев Данилович дожив до глибокої старості, але не знав нужди. Якби на той час, коли ми з ним стрілись, його серце було сухим, як і все тіло старшого чоловіка, мене б скарали на смерть, як опира, хоч я є ним лише наполовину.
- І що з нього був за володар? — жадібно спитав добромильський староста. Ян Гербурт. — Я не надто вірю тому, що пишуть в старих книгах.
— Я був тоді ще дитям нерозумним. На схилі віку, мені здається, останній князь землі Перемиської і Галицької пізнав їх справжню ціну, зрозумівши, що край сей не є місцем покути й боротьби, а царством Божим. Коли царство Боже всередині нас, то воно і скрізь. Знаєте, що він дав привілеї купцям і любив наші Бескиди, проте до самої смерті непокоїли князя духи галицьких лицарів, замордованих його дідом Романом. Дорікали йому, що тримав охоронців із татар. Але він знав, що найліпший слуга — се вірний слуга. До нас відчував спротив, хоч ми помагали йому тримати стіл. Після його смерті все розвалилось. Не знайшлося достойного володаря, котрий хотів би дбати за цю землю, так як він, знайшовши у ній своє місце. Коли не помиляюсь, предки вашої милості, Гербурти, прибули в наш край саме за часів князя Лева. Тим-то й нагадуєте мені про нього: не шукаючи, знайшли своє місце на берегах Тірасу, священної ріки багатьох народів.
— А його отець, Данило?
— На жаль, пам’ятають більше про Данила, котрий прийняв королівський вінець з благословення папи Климентія. Король Данило боровся так довго і тяжко, щоб підкорити собі землю Галицьку, що не знав, де його правдиве місце: в Галичі, Холмі чи у Києві.Якби так не хилитався між ними, то мали б його діти і внуки, хай невелике королівство, але своє, і звалося б воно — Волинь. А сі гори не здолати нікому: сіль зробила б нас багатими й незалежними. Сіль, вівці, ліс, вода…
— А що ти думаєш про запорозьких козаків, і їхнє, як ти кажеш, королівство? Чом не лицарі!
Слуга засміявся:
— Я — купець, а не політик, вашмосць. Ви ліпше за мене в цьому тямите, вашмосць.
— Ти хотів би й з лицарів поробити орачів і купців, еге ж? Зрештою, ми відхилились від теми. Ти хотів оповісти мені якусь алегорію.
— Перепрошую, я не забув, а підводжу вас до неї.Усім відомо, що день настає після ночі, а потім ніч уступає дню, темрява — світлу, і сей, так би мовити, процес відображається і в людській душі.Бджоли збирають мед з ранку до вечора, носять його до вулика, але ніч належить Дракону, котрий грабує вулики й ховає мед глибоко під землю, щоб міг користати з нього сам. Розумієте сю алегорію?
— Таке життя, — розвів руками Гербурт. — Хтось стає на бік бджіл, а хтось служить дракону
— А скажіть-но мені, чи може бджола покинути свій вулик і піти служити дракону, бо він сильніший?
— Такий світ. Людська слабість змушує шукати захисту в сильнішого.
— Хіба я кажу про людей? Бджоли живуть у вулику, добре знають одне одного, і горнуться до матки, коли настає ніч. Се — їхній звичай. Ваш вулик — Добромиль.І от в котрий раз ви хочете кинути його, аби боронити чужий вулик. Але у вас лише одне жало і вік людський, як і бджолиний, короткий. Проте бджоли мені здаються сильнішими за дракона.
— Ну, се залежить від пори дня!
— Теж вірно. А чи відомо вам, що є бджоли, котрі не гублять жала у битві й не сплять вночі?
— Он ти про що? Я маю се розуміти як погрозу?
— Ні, як пропозицію. Кілька таких золотих бджіл оборонять вулик.
— А, їх ще й називають золотими! Я в се не вірю. То — легенда. Як і ти, Слуго з Добромиля, котрий пам’ятає князя Лева і моїх предків. Усе можна вичитати з книжок!
— Я не прийшов сюди, вашмосць, аби щось вам доказувати. Моя ціль — відмовити вас від вкрай небезпечної авантури, призвідцем якої є відома нам обом особа, що хоче собі зломити карк.І щоб ви відмовили інших. Вас є кому підтримати серед шляхти. Не кажучи вже про нас. Скажу тепер, чому цього не треба робити. Се принесе нечувані нещастя не лише тим, хто живе нині, а і їхнім нащадкам.
— Ти собі забагато позволяєш, Слуго з Добромиля! Якби шляхта тебе послухала, то розірвала б на кавалки!