— Я виконую волю свого пана, котрий просив мене не випускати бджіл вночі.Щиро шкодую, що дав привід вам запідозрити мене в непоштивості.Але нема часу, зовсім нема часу!
— Ти хочеш перепинити шлях ріці? Ні, я не хочу покидати Добромиля, жони, дітей і свого найбільшого багатства!
І Ян Гербурт показав на дубові шафи, заставлені книжками, на картини на стіні, на античні скульптури, хоч і понищені, але всеодно прекрасні, на стіл, завалений паперами. Хотів сказати ще щось про дітей, але повстидався. Натомість став мовити спокійніше:
— Я був під час чуми в Лейдені, і се стало для мене алегорією нашого віку: краса і смерть. Сей бурхливий мутний потік забере мене з собою.І річ не у шляхетській честі, а в тому, що маю бути разом зі своїми кревними, Гербуртами. Хіба що вбити того баламута? Добра була б справа!
— Знаєте, що кажуть козаки? Мають одну примівку: «Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти».
Староста добромильський підійшов до вікна. Якби його відчинити, до кабінету одразу увірвався б знайомий віддавна шум торговиці.Але сьогодні він не хотів туди йти. Та й скоро почнуть до замку з’їжджатися гості. «Що мені робити?» — подумав, і відвага покинула пана Гербурта.
— Ти міг би його вбити? — обернувся він і подивився просто в очі Слузі.
На обличчі в того з’явився страх:
— Я не убійник! Се противно моєму серцю.
— Се — політика, а не серце.
— Політика без серця до добра не приводить.
— А якби се повелів тобі Купець з Добромиля?
— Вбити можна для самооборони. Ось що сказав мені мій пан.І не раджу вам наймати душогуба. Як буде у вас сей гість, поговоріть з ним, пізнайте його краще, пошукайте дорогу до його серця.
— Мені здається, що й ти міг би це спробувати…
— Хто я для нього? Сей чоловік надто марнославний. А ви — володар цього краю.
— Я — слуга короля.
— Спробую з ним стрітись. Можливо, у тому, що так сталося, теж моя провина. Почалося з того, що десь літ зо тридцять тому в Добромилі втяли голову Мирону Многогрішному…
— Се — відома історія, але не розумію, який зв’язок між цим одержимим і тобою. Навіть мій батько не міг тоді нічого вдіяти. Зрештою, його начебто не було тоді в Добромилі.
Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами. Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти. Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова. Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?
— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. — Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо. Я сам це бачив. А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч. Я нічим йому не допоміг, зате він допоміг мені.Я збагнув тоді, яка величезна різниця між словом вимовленим і словом написаним. Коли вони сходяться докупи, шукаючи правду, вдаряє блискавка і починається буря.
— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. — Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка. Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти
Він показав рукою на полиці з книгами:
— Сі книжки, більшість з них, вмирають ще за мого життя, хоча, можливо, колись знову воскреснуть, як кості мої струхлявіють. Мені не дано знати якоїсь остаточної істини, але вірю, що наприкінці життя мене чекає прозріння, щоб я не встиг нічого більше зробити, бо сим порушив би якийсь неписаний закон, навіть не вимовлений. А ти кажеш, що я прагну туди, де мені не місце! Ні, се тягне мене моє становище. Я певний, що таємниця цесаревича Дмитрія скоро відкриється, але твоя — ні.Ти для мене наче алегорія з втраченим змістом. Я б наблизився до її розкриття, якби ти не прийшов просити мене втрутитись в політичну справу. Я міг би навіть послати убивць до Мнішкового замку, бо політика від цього не стане бруднішою. На брудному бруду не видно.
— Йдеться не про політику, а про спасення душі, пане старосто. Душа — важніша. Я не можу бачити того, що станеться. Але знаю, що не прокляття наслав на Добромиль писар Мирон Многогрішний, коли прозрів і прирік себе своїм прозрінням на смерть. Він сам себе убив, бо після того не зумів би жити. Кожен, хто прозріває так глибоко, не може жити. Прозріння — найстрашніша зброя, котра завдає немивовних мук. Я причислив би себе до інших людей, хоча мій пан, Купець з Добромиля, не прозріває, однак видить так добре, що може сміятися і плакати з того всього.