Він простягнув руку і хлопець вклав у неї щось волохате, а сам ухопив капшук і кинувся тікати, тягнучи за собою сестру.
Слуга розтулив долоню і звідти випурхнула якась незрозуміла розкошлана істотв, запишала і зникла, не побажавши, щоб нею командував Слуга з Добромиля. «От і добре, — подумав той, — нехай Дідик шукає сам собі господаря. мені ще дідька в хаті бракувало! От кляті діти! Піти на базар антипка продавати! Добре, що на нього напали. Тепер з цим строго. Певно, з Бусовиськ прийшли, бо там годують антипків на продаж. Зрештою, міг би жити в нього Дідик, як домашнє звірятко, раз такий кволий…»
Слуга з Добромиля зітхнув, згадавши, що тепер він цілком самотній, бо від літ Купець з Добромиля не давався йому чути. Він знайшов нарешті Золоту Бджолу, привіз її сюди, хоча й знав, що ця бляха тепер нічого не важить. Бджоли розлетілися, вулик зламався. Слуга хотів уже було зайти до корчми, коли відчув на спині чийсь погляд. Він обернувся й побачив скалічену руку, що висовувалась із дрантя.
— Нема нічого, — сказав він, — але як стріну в корчмі когось знайомого, то винесу тобі, чоловіче, поїсти.
— Пане Слуго з Добромиля! Не пізнаєте?
Той приступив ближче, щоб роздивитись жебрака.
— Се я, Антось. Той, хто гострив колись ножі й шаблі.Змінився, еге?
У голосі його відчувався якийсь гіркий виклик.
— Тепер пізнаю. Але ти не дуже змінився. Що це значить?
— Так, я опир. Став ним тієї ночі, коли вбили Купця з Перемишля.
— Ну, що ж, опир, хай буде опир, — мовив Слуга. — А що сталось з твоєю рукою?
— Та всохла, вашмосць, від москальської шаблі.Забрали мене тоді в похід. Вернувся звідти пішки. Хата згоріла.
— Давно вернувся?
— Ще минулого літа.
— Нічого, Антосю, я тепер подбаю про тебе. Мій дім теж згорів, але я його відбудую. Ти де живеш?
— Та у вашому домі, в пивниці.Нікого не підпускаю Ліпше, пане, вам тут не стояти. Люди почали зглядатись. Подумають, що я шпиг…
— Так ти ж опир1 Ніхто тобі не завдасть шкоди. Ні, ти не опир! Що ти собі вигадав?
— Ліпше бути опирем, ніж покутником. Йдіть, пане. Увечері я буду на вашому дворищі.Й не треба мені нічого. Я просто так сиджу, аби не нудитися. Йдіть!
Замість того, щоб йти до корчми, геть спантеличений Слуга з Добромиля повернув назад. Думав, що Антося давно вже немає на світі.Щось тут було не те. Він вийшов на дорогу до Тернави, але не ту, що попід ліс, а ту, яка вела через поле. День був ясний, земля підсихала на очах, і хоч так іти було довше, але він сам хотів, щоб довше, спокушуваний цілком природнім бажанням після руїн і згарищ побачити весняну землю. За одним з поворотів зник і Добромиль, дорога сходила вниз.
На вузькій і довгій нивці руда корова тягнула борону, коло неї йшла молодиця, а позаду — дівча-підліток сипала з торби зерно. На вербах чатували чорні птахи. Слуга визув чоботи, скинув кирею, і пішов по важкій мокрій землі.
— Дай, Боже, щастя! — привітався до незнайомої жінки.
— Дякую, дай, Боже, й вам!
Слуга більше нічого не казав. Зняв з дівчинки торбу і став сам розкидати зерно. Жінка здивувалась не так цьому, як тому, що більше пасувало б такому молодцю тримати борону. Але тут вона побачила, що птахи знялись і полетіли. Усі до одного. «Сівач, — подумала вона. — Бігме, сівач!» І загризлась, чим йому заплатить. Хотіла вже кликати малу Орисю, аби та збігала до хати за трьома яйцями, що ними хотіла підсипати квочку, але горло їй щось здусило, не могла й слова вимовити. Та й треба було поганяти корову.
Як нивка була засіяна, і дивний чоловік, сей янгол-хоронитель, не кажучи ні слова, пішов на межу, взув чоботи й накинув чорну кирею до п’ят, молодиця здогадалась, хто це, й перехрестилась від великого зворушення.
Потім Слуга з Добромиля сів на березі Вирви просто місця, де стояла церква, покинута через нашестя злих духів. Мала провалений дах, скошені набік стіни, а всередині щось аж двигтіло, певно, бігали куниці.Довкола зеленіла свіжа молода трава. Видно, хтось косив її, бо не стриміло поміж неї торішнє бадилля. Там же й стояла обчухрана від кори смеречина, на яку накладали сіно, щоб швидше сохло. Що ж, худобині треба їсти, хоч край геть спустів, але не так, як раніше бувало. Слуга подумав, що годилося б поїхати до Лопушанки. Оленка, Миронова сестра, мала лиш одного сина і той став, як його батько, пастухом. Втім, ні сина, ні тієї доброї жінки, що дотримала слова, давно нема на світі, але є онуки й правнуки. У Лопушанці знали, що якийсь пан опікується тією родиною, тільки невідомо за які заслуги.
Коло церкви на покручених старих липах виспівували пташки, але сама вона виглядала ще понурішою в золотому весняному сяйві.Здавалось, що від того щебету й подмуху легенького вітру гойдається дзвіниця, де повісився колись старший Миронів брат. Слуга забрав із проклятої церкви ще багато літ тому образ Діви Марії, мальований добромильським майстром, дав обновити, і подарував Спасівському монастиреві. Й подумав тепер — чи варто було се робити. Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто. Бо робити треба те, що підказує тобі серце. Мені жаль було того образу, і я його врятував. Якби взяв собі, то чуся б недобре. Нагадував би йому про Мирона-єретика. Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід. Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ, знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото. Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон. Та коли вони випадково потрапляють на людські очі, мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу. Не можна спокушати малих сих.І це нас об’єднує з Драконом, доки він пильнує скарби. А книжки…Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу. Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта. світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля. Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.