У ті часи люди не дбали про те, щоб забезпечити собі добру старість. Рідко хто доживав до неї Як не війна, то голод, як не голод, то моровиця пожирали людей. Доживав то старості той, хто був дуже високо, оточив себе стінами на неприступній горі, дивлячись з вершини, як орел, на сей світ, що був схожий на людський мурашник. Ставав невразливим до їхніх укусів. Я теж хотів би жити на недоступній вершині й годинами дивився на гори, вишукуючи найбільш придатну для мене.
Я недовго пробув у тому монастирі, але потім жив і в інших. Як ви, здогадуєтесь, пане докторе, я не надавався до того, щоб накопичувати добрі вчинки, а тоді виміняти їх на вічне блаженство. Це не було моєю ціллю. Але в монастирях мені подобались обмеження, регламент, впорядкованість, можливість побути на самоті.Я ще не міг знати у свої 8 чи 9 літ, що переживу і цей замок, спершу дерев’яний, а потім мурований, коли монастир і церкву, що будувалась на моїх очах, зрівняють із землею. І це не стане моїм тріумфом, а тихою печаллю.
Невдовзі почались дощі, і треба було думати про те, як перезимувати. Радість ченців потьмяніла, бо через бездоріжжя ніхто з поважних осіб їх не провідував, і настала тиша, в яку закралось лінивство. Дерева скинули із себе все листя, віддали себе на поталу холоду. Коли нічим не володієш, то можеш більше уваги приділити собі. Я прислухався до розмов, як духовних, т ак і світських, що допомогло дещо пізнати життя, до якого я наразі не мав ще стосунку. Але думав: а що я буду робити, коли на монастир нападуть татари? Куди я втечу взимку? Я вважав, що мені треба більше довідатися про той люд, який палить церкви і хати, витоптує посіви і ні за що убиває людей. Чи це народ, чи ватага розбійників, схожа на тих, що пограбували двір Купця з Добромиля і відтяли йому голову? Такі самі речі, як про татар, розповідали про князів волинських, переяславських, ляхів, угрів та волохів: усі вони грабували храми, вбивали людей і брали їх у полон.І навіть зовні, казали пошепки деякі сміливіші брати, виглядали всі однаково. Бо я питав ченців: а як я впізнаю татарина, коли зустріну десь на дорозі? А так, відповідали мені, хто лихий, той і татарин.
Я довідався також, що церкви мурують з каменю не для того, щоб вони стояли довго, а щоб сховатись там, якщо нападуть татари. Перше все будували з дерева: і монастирі, і церкви, та коли настало Велике Сум’яття на галицькій та перемиській землі, багатші громади й монастирі почали будувати так, як у Києві й Чернігові: великі храми з окутими дверима, що їх не можна було ні розбити, ні спалити.І ще я взнав, що у горах боронитися легше. Горяни зрушували каміння і воно котилося, змітаючи на шляху вороже військо. Або заманювали ворогів у пастку. Тому татари не часто нападали на наші землі. А якби прийшли сюди, то настав би кінець світа, бо князь Лев Данилович мав з ними не то мир, не то тимчасове перемир’я. Дивна то була війна. Не було в ній правди ані з одного, ані з другого боку, бо, якби була правда, то ченці б не відводили очей і не перешіптувались би по кутках. Зрозумів я одне, якщо на тебе нападають, мусиш боронитись. Але я б не хотів стати таким, як татари. То не була моя доля. Я ще її не знайшов, але шукав, не відаючи, що доля сама мене шукає.
Гріх було нарікати: мені було добре в тому монастирі, хоч я був навіть не послушником, а звичайним служкою. Та в моєму житті непомітно й поволі все змінювалось. По-перше, я здобув собі нове ім’я. З попереднього всі сміялись, хоч Позичений Сівач відповідав моїй тодішній суті.Ім’я давало про мене досить вичерпну інформацію, і я не мусив розтуляти зайвий раз рота. Але ченці воліли, аби я мав якесь християнське ім’я, себто Ім’я святого, хоча потім, ящо я прийму постриг, доведеться і його змінити. Мене переконали слова одного ченця, хоч і не дуже вченого: «Чуєш, хлопче, коли твоє життя змінюється, ти сам повинен змінитися. Нове життя — нове Ім’я». Я боявся хрещення, бо начувся тут різних жахливих розповідей про нечисту силу, опирів, відьом, лісових дівчат і русалок. Втім, і князі, і бояри, і простий люд, як у тому селі, де я жив досі, не раз шукали помочі у знахарів та ворожбитів, правда, лише за однієї умови: ті мали бути хрещеними. Це заспокоювало побожних клієнтів. Але я вже знав, що мій випадок набагато складніший. Мене переслідували спогади, мучили страшні сни, у яких я відбивався від відрізаної голови, котра вимагала позичити їй тіло. Врешті, мене охрестили, хоча й не знали, чи був я до того хрещений. І дозволили вибрати Ім’я. Я вподобав собі Ім’я Сильвестр, бо так звали того ченця, який дохідливо пояснив, що нове Ім’я потрібне людині, яка почала нове життя. Виявляється, життів багато, і для того, щоб перейти від одного до іншого, не конче вмирати. Такий був мій перший духовний досвід, досвід неписьменного хлопчика. Мені сподобалось також, що нове Ім’я означало «лісовий», бо я прийшов з лісу. Чернець Антоній, котрий мені це пояснив, виконував обов’язки писаря в монастирі й разом з двома ченцями переписував книги на коштовному пергаменті, бо друкарського верстата ще тоді не існувало, як і паперу.
Мене охрестили у старій дерев’яній церкві й нічого поганого не сталося ні мені, ні святій обителі. Якби я знав тоді історію своєї появи на світ, то мусив би у цьому признатися, бо Господь усе бачить і найбільше не терпить брехні. І міг би спалити іскрою Свого гніву. Не думаю, що Ворожбит і Купець з Добромиля знали про мене все, однак того, що вони знали, вистачило б, щоб замість хрещення водою я отримав хрещення вогнем.
Я вже мав історію, яку міг розповісти єпископу перемиському, котрий розв’язав дискусію між ченцями на тему:» Чи можна хрестити вдруге того, хто не знає, чи хрестили його взагалі?» Не думайте, що це так просто, навіть коли йдеться про безрідного вбогого дев’ятилітнього хлопчика. Єпископ лагідно випитав мою коротку історію. Я сказав, що мене знайшов на дорозі Купець з Добромиля і віддав на виховання простим людям на село. Потім його вбили розбійники, а мене його слуга привіз до монастиря, бо не було кому платити за моє перебування у тих господарів. Єпископ мав дихавицю і я не все розумів, що він питав мене, і це його дратувало. Як виявилося, їм треба було записати у книгу, що велася в монастирі, моїх батьків.
— Отже, ти Слуга з Добромиля, — задумливо мовив єпископ і в очах його промайнула якась іскра, видно, він дещо чув про Купця.
Хрещення принесло мені лише користь: я отримав нормальне Ім’я, сяку-таку біографію і доступ до святилища, де переписувались книги: я носив туди дрова, воду, і почав вчитися читати й писати. У тих краях не було жодної школи при монастирях. Бояри вчили своїх дітей при княжому дворі, а ченці були як не боярські діти, то священицькі, або купецькі.Потім я довідався, що мене записали як сина Купця з Добромиля, виключно завдяки доброті єпископа, бо, якби мене записали безрідним, то я поповнив би ряди монастирських холопів. Тому й дозволили мені вчитися. Ходили чутки, ніби князь Лев Данилович хоче влаштувати в нашому монастирі скрипторіум, і ліпше, аби там трудилися люди свої, що шанують і знають звичаї святої обителі. А щоб я не загордився, то до книжок мене пускали після того, як усе пороблю. Я ще й встигав дивитися на засніжений княжий замок і мріяв, що колись туди потраплю. Князь лише кілька раз на рік приїжджав до замку, однак, він був уже в похилих літах і обіцяв, що оселиться тут назовсім. Ясна річ, для монастиря се означало велику славу й добробут. Був час, коли я відчув себе щасливим, і літав мов на крилах, уявляючи собі майбутнє життя переписувача книг, бо то був найкращий спосіб пізнати книгу, вимальовуючи буквицю за буквицею, й укладаючи слова…Оскільки я не розжився навіть на малесенький шматочок вичиненої телячої шкіри, що звалася харатья, то писав на снігу, котрий був ще білішим, або просто, розсипавши рівним шаром попіл, виводив паличкою буквиці.Якось я в пориві натхнення написав слово Бог на снігу коло дровітні.Тут надійшов отець — настоятель й застав мене, коли я милувався чудовим творінням своїх рук. Він чомусь дуже розлютився і став лупцювати мене по голові, повторюючи: