— Добре, я прощаю тобі!
Бог і так його простить, подумав я. Хотів сказати, що на тому світі він не буде рабом, щоб втішити наостанок, але тут увійшов священик, і я мусив вийти.І зразу ж по тому Кирило відійшов у інший, кращий, світ.
Але на тому не скінчились наслідки мого екперименту. На другий день мені веліли їхати з князем Левом Даниловичем у Святий Онуфріївський монастир в Лаврові.Це було зовсім недалеко. По дорозі проїхали велике село Тершів, а далі поміж гір, вздовж річки, доїхали до самого Лаврова. Пардуси зостались у Замку і я їх більше не бачив, бо через півроку князь подарував їх синові Юрієві, котрому згодом віддав свій титул і всю владу над князівством Галицьким. У князя я помітив перев’язану руку й спитав одного челядника, що сталося:
— Та кажуть, що вчора попікся до свічки!
Мені стало соромно. Все-таки князь міг би мене позбутись, якби хотів, але його лицарське достоїнство не дозволило розправитись з малолітнім хлопцем. Він чекав, як мудрий муж. Важко лишатись спокійним і врівноваженим, маючи таку велику владу над людським життям. Але з іншого боку, він підстерігав мене, як ловець звірину, коли вона себе проявить, хоча мого слова — клятви на Святому Письмі могло б вистачити.
Наш князь старівся на очах і навіть погляд його якось вибляк.Їхав, як завше, верхи, у скромній одежі, змучений довгим постом. У великодню суботу не було вже суворого посту, тому випив князь трохи узвару з диких грушок, без краплі меду. Зате на возах позаду везли паски, хліби, смажене й печене, діжечки з медом і угорським вином для пригощання ченців монастиря Святого Онуфрія.
Лаврів виглядав багатшим ніж Спас. Там стояли мурована церква й дзвіниця, викладена з дикого каменю, схожа на сторожову вежу, і воду там брали не з криниці, а з потічка, що витікав з гори і по кам’яному ложу прямував просто в монастир. Мені тут сподобалося. Ченці виглядали привітнішими, а молодий послушник Йоан показав мені раку з мощами святого Онуфрія: маленьку срібну скриньку, саджену самоцвітами, де зберігався палець святого. Я дізнався, що патрон монастиря був королевичем, але зрікся корони й прожив понад шістдесят літ в пустелі.
Послушник засміявся і шепнув:
— А наш Лев Данилович 60 літ був князем, а тепер хоче вмерти в пустелі.Чи ж не дивно?
Я теж посміхнувся, але нічого не сказав, бо страшне не те, що входить у наші вуха, а що виходить з наших уст. Тим паче, що послушник був не набагато старший від мене й не сказав це зі злості.Ми готували церкву до нічного богослужіння разом з іншими ченцями. Навіть князь зазирнув туди, глянув на мене і схвально кивнув. Я втішився, бо мене могли послати на кухню чи до конюшні. Мені було радісно чекати, коли дзвони возвістять Воскресіння, бо тоді всі люди веселі й щасливі.Ся ніч видалася мені довгою, і я тихенько вибрався з церкви, став надворі, де урочисто сяяли великі круглі зірки. Я чув, що ніби зірки — то душі вмерлих. І тепер їх на одну стало більше. Я згадав за нещасливого Кирила, котрий просив у мене прощення, а я не попросив у нього. Тепер я сказав, дивлячись на зорі: «Прости мені, Кириле!»
Як зійшло сонце, сіли князь з настоятелем монастиря, ченцями та боярами за великодню трапезу. А я мав куштувати кожну страву, і вперше замислився, що, мабуть, ліпше бути ченцем чи хоч би послушником найубогішого монастиря, тільки не робити того, що личить хіба псові.Та що й казати: на Великдень сирота — двічі сирота.
Спершу вкраяли паску, спечену в Замку, що стояла перед князем. Була вона висока, жовта від шафрану і яєць, посипана маком. Я взяв маленький шматочок, поданий княжим чашником і поклав до рота. Нестерпна гіркота обпекла язик і я так затрясся, що княжі охоронці за моєю спиною забряжчали зброєю.
— Що, синку? — обернувся настоятель.
— Та гірка ж! — видусив з себе я і, не знати чому, сльози полилися з очей.
— Що за дурниці! — буркнув князь і його висхла рука, поплямлена старістю, відсунулася від шматка, що вже було поклали перед ним на срібний таріль.
Всі дивилися на мене, чекаючи, що я зараз почорнію на виду й заб’юся в корчах. Але паска просто була гіркою, наче полин.
— Гірка, — повторив я ще раз.
Чашник взяв мене за вухо й просичав:
— Князь посадить тебе на палю, як збрехав!
— Чого ви від мене хочете? — заревів я. — Самі покуштуйте!
— Еге ж, покуштуй, Миколо, — спокійно мовив князь. — То ти мав пильнувати, чи все дали до тіста. Не бійся, хлопець живий! Чи мені першому спробувати?
— Господи, помилуй! — застогнав настоятель. Він так старався, щоб усе було як слід, аж мені стало його шкода. Та хіба я міг перемінити гіркий смак на солодкий? Се неможливо: солодке може згіркнути, а гірке має більшу силу, ніж солодке.
Чашник помалу поніс дрібочку до рота.
— Христос Воскрес! — іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.
— Та й гіркезне! — просипів, тягнучись до води.
Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.
— Таки гірка. Правду каже отрок. Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.
У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути. Лаврівська паска виявилась доброю. А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів. Довелося через пару днів його закопати. Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!
— Знаю, — сказав лікар. — У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією. Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..
— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду. Ви знаєте, що їх не пустили?
— Ні, - чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. — Звідки мені знати? Розповідайте далі…
— Далі було ось що. Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов’язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов’язувало бути стриманим. Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:
— Мій куштувальник завтра прибуде. А ти лишаєшся тут. Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок. Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок. Йди!
Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося. Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія. Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот. Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці — власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки. Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.
Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю. Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки. Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів. Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув. Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита. Часом мене починала боліти голова і темніло в очах. Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.
Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.