Я спостерігав згори за людським муравлиськом і ніяк не наважувався до нього приєднатись. Тремтів від холоду й переживання, а сонце все ще не сходило. А раптом той купець подумає, що я вкрав сю коштовну річ, чи то не моя валка, бо останнім часом мені не щастило, відколи я пустився у світ, якого зовсім не знав. «Люди — злі», - згадав слова господаря. Вони не живуть за Божими заповідями. Окрім тих пастухів, з котрими я мандрував сюди. Вони казали, що доброго чоловіка завжди впізнаєш по його вчинках, а не по словах. Де вони зараз, Тимофій і Андрей? На якій горі, у якій долині пасуть овечок, з яких потім роблять коштовний пергамент?
Я зійшов крутим схилом, ковзаючись по болоті, й поранив руку об пагін шипшини. Коли краплі крові упали на золотий оберіг, той раптом став гарячим і заблищав, і мені захотілось його пошвидше віддати. Затиснувши цю, очевидно, непросту штуку в жмені, я спустився у діл і став роззиратися. Неподалік двоє слуг розкладали багаття. Я задивився на їхню роботу, і тієї ж миті зійшло сонце, і все, здавалося, задзвеніло. Одразу запарувала волога земля і з трави почала котитися роса.
Ніхто не звертав на мене уваги. Згодом я сам навчився ставати непомітним, коли вважав за потрібне. А зараз кожен був зайнятий своїм ділом. Я пішов поміж возів із запакованим товаром, звідки линув запах шкіри, в’яленої риби і меду, й став перед корчмою, де мав зараз відпочивати купець, бо поміж челяді я його не бачив. Як і належить скромному слузі, я не увійшов до корчми, а став чекати, доки він не вийде. Хоча з цією золотою бляхою-оберегом я міг бути радше післанцем, аніж слугою. Я поклав її на долоню, щоб промінь сонця впав на золото і воно стало яскравішим, і відчув, що бляха стає холодною, як лід. Я ще більше захотів її позбутись. Раптом двері розчинились і на порозі корчми став високий молодий муж в купецькій дорожній одежі.Він дивився не на мене, а на золоте кружальце, вражено і з захопленням, ніби то справді була святиня із самого Єрусалима. «Коли так, то хай сам до мене підійде,» — вирішив я.
Купець нетвердо наблизився до мене і спинився десь за три кроки. Мав він чорну бороду й чорні без блиску очі, по яких я зразу впізнав опира. Я боявся, що купець зараз вмліє від надміру почуттів, тому вклонився й сказав:
— Мене прислав до вас мій пан, Купець з Добромиля.
І простягнув йому оберіг.
Купець витер спітніле чоло й мовив тихо:
— Се велика честь для мене….
Він підійшов ближче й став на коліна, поцілував оберіг і тільки тоді прийняв його. Я чув, як він бурмотів:
— За що мені така велика милість?
Помітивши, що мій нужденний вид не має для нього жодного значення, я втішився.
— Виходить, я тепер Старший? — спитав він несміливо.
Хоч я й не розумівся на звичаях опирів, проте поважно кивнув.
— Не смію питати, але чи не передавав чогось славний Купець з Добромиля на словах?
— Ні, - відказав я, утримавшись від того, щоб поцікавитись, чи не має він для мене якоїсь роботи. Бо подумав, якщо мене зараз відпустять, без нічого, то нехай. З моєї душі наче сповз якийсь великий тягар.
Тоді купець низько мені вклонився й сказав:
— Я — слуга вашої милості.Чи не будете ласкаві завітати до сього вбогого пристанівку трохи перепочити?
Аж тепер я зрозумів, що бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, або навіть князем. Ну, може, не більше, ніж князем, але й не менше. Та не дармо я мав стрічу зі Смертями в Спасівському монастирі: гординя роздимає чоловіка, як повітря ковальський міх. А для слуги — то погибель.
Я вклонився на знак згоди. Яка переміна долі! Без тієї золотої бляхи мені ніхто не кинув би навіть кусника вівсяного ощипка. Мій бідний опікун Кирило часто казав примівку: «Як не полюблять на брудно, то на чисто — трудно.» Коли купець відчиняв двері, пропускаючи мене всередину, зумисне торкнувся потилиці й вражено пробурмотів: «Не може бути!» Я уявив собі, як усі свої думки, замикаю на ключ у льоху, глибоко під землею, а ключ кладу під камінь. Тому він і здивувався, наткнувшись на камінну брилу.
У корчмі я не був досі ніколи, тільки чув, що там спиняються і заночовують проїжджі.Корчмар низенький сивий чоловік, витріщився на мене, як на якусь дивовижу. Може, він щось і чув за мене, але ніколи не бачив. Купець, не дивлячись на нього, наказав:
— Вели подати усе, що маєш найліпшого, в окрему кімнату, для мене і сього шановного пана.І щоб, ніхто без мого дозволу туди не заходив!
А сам підкликав, очевидно, свого слугу і щось прошепотів йому на вухо.
У невеликій кімнатині стояв стіл, дві лави, а стіни були завішані шкурами диких звірів. Тут же було й ложе, щоб гість міг поспати. Нічого незвичайного. На моїх очах проворні корчмареві служки накрили стіл білим обрусом і заставили тарелями з наїдками, сам їхній вигляд викликав у мене голодну млість, і я відвернувся, щоб проковтнути слину. Купець посадив мене на найліпше місце, налив у срібний келих меду. Оскільки я був куштувальником у князя Лева Даниловича, то не чувся заскоченим такою гостинністю. Правда, я стояв за спиною князя і бачив, як поводяться бояри, доки ще не повпивалися. Я попросив лише чистої води і ячмінної каші з молоком, бо волів виказати в даній ситуації стриманість. Це вже зовсім збентежило купця. Він майже нічого не їв, не випускаючи з рук золоту цяцьку, яка справила на нього таке велике враження. Потім він спитав мене, коли я бачився з Купцем із Добромиля.
— Цієї ночі.
— Ага. А в якій подобі?
Я здивовано глянув на нього, а тоді згадав, що мій пан мертвий тілом, й відповів:
— У людській. Разом з ним було ще троє мужів у купецькій одежі. Він називав їх братами.
— Ага. А чи не казали вони, щоб я віддав тобі сю валку з товаром і двір у Перемишлі?
«Овва, — подумав я, — він, наче лукавий, спокушає мене! Тримайся, Позичений Сівачу!»
— Хіба ти не знаєш, що сталося з моїм паном?
— Знаю, чом не знаю… — зітхнув купець. — Наше ремесло — небезпечне. Отже, я мушу знайти цих татів і посадовити їх на палю? Минуло вже кілька літ, і я не певний, чи хтось серед них ще живий. Якщо залишився бодай один, то я його відшукаю й повипускаю кишки.
— Ні, і про це він не казав нічого. Мені здалося, що він хоче, аби я деякий час пробув коло тебе.
По лиці купця пробігла тінь. Він встав і почав ходити по кімнаті.Нарешті спромігся сказати:
— Мені не дано спізнати його наміри. Вони, як сі вікна: світло проходить через них, але нічого не побачиш, що діється надворі.Не знаю, чи буде до вподоби тобі наше мандрівне життя, але взимку я сиджу вдома. Велю збудувати для тебе дім, якщо хочеш…
— А куди ви зараз вирушаєте?
— У Волощину. Тепер, гадаю, мої справи підуть на краще.
— Еге ж, — сказав я, — се оберіг аж зі самого Єрусалима.
— Так. Люди вірять, що він захищає від пригод у дорозі.А чи не сказати їм, що він також карає за зраду й непослух?
Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не рівня моєму господарю мудрістю. Однак, він сподобався мені своєю легкою вдачею. Та й Купець з Добромиля не віддав би мене кому-небудь. Тому я лиш приязно посміхнувся. А потім похвалився:
— Я вмію писати й читати. По-руському і латиною.
— О, се дуже потрібна річ — латина! — втішився купець. — Особливо, у тих краях, де ми будемо. По-руському я вмію читати так само.
Він замислився, а потім пошкріб бороду:
— Так, справи тепер підуть на краще…Мабуть, час рушати. за дверима чекає слуга з дорожньою одежею для тебе…
Я подумав, як же мене звати, перебрав свої імена, і сказав:
— Нехай тепер моє Ім’я буде Сильвестр. Називай мене так.
— Як скажеш. Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.
Пополудні ми виїхали. Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою. Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав. А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.
Добромиль, 1949 рік