Слуга з Добромиля замовк. Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово. Яке, Олексій Іванович не побачив, та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка. Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.
У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:
— Саліна….
Він давно вже не вимовляв цього слова, що принесло йому стільки нещастя і болю, уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум. Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри. Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?
Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість: Слуга з Добромиля не може усіх спасти. Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом. Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого. Такий Закон.
Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ. Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?
А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:
— Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене. На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих. А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги…Я понад усе бажаю, щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги…І щоб ніхто цього не помітив.
Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:
— Про яку дорогу ви говорите?
— Певно, ви не здогадуєтесь! — посміхнувся Слуга з Добромиля. — З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть. Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди. Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна — Саліна. У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так. Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне. Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше…Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може, так було зі мною, коли літнього надвечір’я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.
Дорога, 1303 рік
Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити. Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.
— Ся річ потрібна для самооборони, — пояснив мені Купець з Перемишля. — Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза. Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання. Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство…
Він не любив уживати слова «опир», бо його вигадали люди, котрі ненавидять таких як ми. Ще не перейшов до розуміння того, що слова — се лише слова, особливо, коли йдеться про імена та назвиська. Моє правдиве Ім’я — не Позичений, не Позичений Сівач, і навіть не Сильвестр, а Слуга з Добромиля. Воно годиться для всіх часів і для всіх вух. Тому я не називатиму купця тим іменем, яким його кликали, а справжнім — Купець з Перемишля.
— Для моїх вух воно звучить досить дивно, — зауважив Олексій Іванович. — Слово «слуга» нагадує про нерівність та соціальне приниження.
— Суть мого імені ви зрозумієте, коли скінчиться уся ця історія, яка тепер є також і вашою. Повертаючись до теми дороги, скажу, що все залежить, з якої дороги ви звертаєте: з дороги добра чи дороги зла. Ви звертаєте з неї, коли пізнаєте саму суть дороги.
Я не надто цікавився купецькими оборудками. І зовсім не думав про небезпеку, бо ніколи не бачив битви. Ножик, який я тепер носив у гарних піхвах, був знаряддям праці.Ним можна було вкраяти хліба, м’яса, вирізати сопілку. Я зовсім не збирався забувати пісень, яких навчився грати. У світі, де панує Сатана і намагається у різний спосіб заволодіти душею, треба мати якийсь захист. Навіть, коли ти звичайний пастух.
Купець на зупинках велів ставити для мене окреме шатро, щоб підкреслити моє особливе становище.І вже те, що я, не виглядаючи на ченця, не носив при собі зброї, викликало серед обслуги страх. Я ніби чув, як ті люди питають одне одного: «Що він тут робить? Чим буде себе боронити?» І я читав відповідь у тих сірих, карих, блакитних очах: напевно чарами, яких не бачив світ. І коли на нас у чистому полі сунула хмара, а назустріч їй інша, і, здавалось, їхнє зіткнення неминуче, вони все-таки розійшлися. Люди бачили, як я спостерігав за цим дійством, мимоволі смикнувши бровою, через що вони потім божилися, ніби від поруху моєї брови хмара посунулась вбік. Хоч я зробив це таки мимоволі.Зрештою, мені теж не хотілося, щоб нас застали в дорозі гримавиці.Думаю, що цього не хотів ніхто. Тоді вони вирішили, що я дуже великий ворожбит-хмарник, через що намагалися триматися від мене подалі.І я залишився самотнім. Однієї ночі я почув дитячий плач, справжній, а не плач голодних покинутих духів. Уранці запитав Купця з Перемишля, в чому річ, і той спокійнісінько відповів:
— А се подарунок турецькому баші.
— Звідки ж ти їх узяв?
Він подивувався моїй наївності:
— Купив учора в селі.
— Але ж хіба татари торгують людьми!
— Ні, помиляєшся. Людьми торгують усі, відколи світ постав.
— Але ж то хрещені діти!
— Яка різниця! Вони тут вмруть з голоду. Як не війна, то моровиця, та й дні лічені, коли наша земля не буде нам належати.
— Як це?
— Ляхи, — коротко відказав купець. — А, може, угри. Галицьких соколів давно поїли волинські круки.
Се вже я чув.І не можу сказати, щоб це щось для мене означало: круки, соколи, пардуси, ворони, що сиділи вздовж дороги, чекаючи на падлину.
— Чого ж діти плачуть? — запитав я глузливо. — Адже ти рятуєш їх від голодної смерті…
— Бо дурні, - засміявся купець. — Мене самого отак купили, і бачиш — незле.
Та я згадав Луку, котрий затаїв зло на цілий світ через те, що мати продала його. Не питайте, звідки я се знаю. Я все-таки мав його тіло, яке дуже змінилось, щоб узгодитись з моєю отрочою душею. Луку продали у сім років, коли дитина вже уміє ненавидіти.
— У скільки літ тебе продали? — спитав я.
— Я не пам’ятаю.
- І ти ніколи не хотів показатися на очі своїй матері?
— Звідки я знаю, чи була в мене матір? — відказав купець насмішкувато, хоч я бачив, як у його серці здіймається гнів.
Я співчував йому, бо моя мати була іншою. Вона воліла віддати мене вовкам, а не людям. Бачите, пане докторе, дитина таки мусить бути з матір’ю. Або, принаймні в достойного опікуна, котрий би плекав добру пам’ять про неї.Цей хлопчик внизу, Василько, не повинен бути проданий. Я міг би їм допомогти перейти границю, відправити до Америки. Але їм се не підходить.
Ті діти плакали щоночі.І щоночі я думав про свою матір. Якби я упізнав те місце, де мене знайшли, то зійшов би з дороги, а потім нагнав би валку. Дітей не випускали з критого возу, отже, вони були більші й могли втекти. Я бачив, як вони притискались до повсті, вовтузячись у тісній в’язниці, і міг навіть вгадати, де нога, а де голова. Одного разу я не втерпів і притиснув долоню до чиєїсь маленької долоньки, і мені здалося, що я відчуваю тепло. Та це лиш сонце нагріло поверхню повсті.Потім я відчув, що хтось стоіть ззаду і обернувся. Щойно купець був коло свого шатра, а тепер — ось тут. Втім, для опира така швидкість — звичайна річ.