— Добираються і до цих. З терновим вогнем та дубовим колом. А ще є такі, як я, котрим недовго се зробити, якщо їм добре заплатять. Для ромів я робив такі послуги.
— Ти нищив нечисть, котра є ганьбою для нашого племені.
— Мені їх було шкода, коли вони благали пощадити.
Ох, не любив я про се говорити! Але тепер сказав і мені стало легше. Може, тому, що за Самбором відкрився вид на Замкову гору, де все ще стояв Замок, вже не дерев’яний, а мурований, майже зруйнований часом, і на мене війнуло запахом мого дитинства. Згадав я чомусь не Лева, а його нікчемного раба Кирила, котрий видавався спершу таким простим. Далі мій погляд опустився до Спаського монастиря, що покладав такі великі надії на княжу ласку. Якби князь Лев жив так довго, як ми, то й ласка була б довгою. Мощі святого Онуфрія виявилися надійнішими.
Купець сказав з кривою посмішкою:
— Довго пробув чадом у вітця свого Лев Данилович, тримаючись за батькову полу, аж до самої старості.Аж тоді йому розвиднилось, але чи багато зробиш, коли смерть за плечима…
— Ти його знав?
- Їздив колись до Львова з нашими. Та коли князь почув про бджіл, котрі не гублять жала, не став з нами говорити. Але відпустив. Покійний Лев умів тримати язик за зубами.
Вздовж Дністра тягнулись Бусовиська, і я боявся, що Купець з Перемишля захоче відвідати якогось ворожбита, надміру гордого і самовпевненого, котрий почне з нас кпинити. Але ні — він звернув на іншу дорогу. Треба було поспішати, бо сонце хилилось до заходу. Купець з Перемишля завжди знав, куди їхати і ніколи не блудив, не питав дороги у стрічних. Проте, я помітив, що він ніколи перед тим не бував у Лопушанці, бо вид чорного від злиднів села, віддалік торгових шляхів, прикро вразив навіть його. От де жила сестра Мирона — у глухому закапелку, що ранньої вести виглядав особливо смутно.
Під самим лісом стояла маленька хатка, навіть не обгороджена благеньким плотом, з латкою голої білуватої землі, на якій щось малось сіятись.
— Приїхали! — мовив Купець. Зіскочив зі свого вороного коня, на якому не постидався б їздити й сам король, і став знімати шкіряну торбу.
А я тим часом дивився на хатку, залатану, як одежина старої жебручої баби. Нарешті скрипнули двері й на порозі стала жінка, вгорнена в дративу верету, ще зовсім дівча, якби не величезний живіт. Була в пізній тяжі.Я аж розгубився. Та Купець з Перемишля вклонився і привітався. А потім спитав:
— Де твій чоловік, молодице?
— Пішов до лісу за дровами для пана, — відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину. Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться. Мені аж мороз пішов по плечах.
— Піду по нього, — якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.
Я не знав, що мені робити. Жінка теж розгубилась, а потім сказала:
— Може, пан хочуть води напитися?
Я похитав головою.
— Ти — Оленка?
Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:
— Ви від…Мирона?
Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:
— Так, Оленко. Твій брат Мирон тебе дуже любив. Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.
Вона зойкнула:
— То в тій торбі? Боже!…
Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.
— Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком. Але, на жаль, не могли привезти тіла.
Вона кивнула.
— Се для тебе, — я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів. — Від Мирона. Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики — теж люди, а Бог — милосердний.
— Бог милосердний, — повторила вона. — Але я не допильнувала Ілька…
— Ти сама ще дитина. А се хто там у тебе?
Вона завстидалась:
— Не знаю, кого Бог дасть…
— Я можу сказати, хто. Хочеш?
— Ага.
— Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона. Сама видиш, що з того вийшло.
— Не віддам.
Я одразу їй повірив. Мала такі очі, як у брата — сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей. Такі, як ми, безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:
— Чоловік до тебе добрий?
— Добрий, — з дитячою щирістю відказала вона. — Дуже добрий!
— Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, — пожартував я.
І таки забрав би. Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.
— Не бійся.
Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди…І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б
одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід — дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.
Добромиль, 1949 рік
— Тихо, не кричи!
Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, — якби його не збудив Купець з Добромиля. Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне. Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці — золотого кружала з витисненою на нім бджолою. Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях. Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:
— Не бійся, Антосю!
На що той, лежачи, відповів:
— Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого…
— А болю?
І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік. Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.
— Вставай, підеш зі мною! — сказав Купець з Добромиля. — Підеш?
— Добре.
Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко. Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою. «Ех, — думав, зітхаючи, — коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!» Серце його почало наповнюватись урочистою радістю. Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним. Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку. Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова, які міг би сказати, здавались йому немудрими. Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.
Ріка була переповнена дощівкою і страшна. У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика. Вітер зніс його з кладки. Не з тієї, а там, нижче. Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.
Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака. Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.
— Стань тут! — наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.
Жебрак щосили вчепився у дерев’яний поручень.
— Дивись у воду!
Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою. Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням. Там ще було щось. Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.