Він заплакав від безсилля перед власним болем і перед несправедливістю, що ділила одних людей на гірших і на кращих, від того, що хворі підуть жебрати, а він їх буде чекати восени. Але Тимко залишиться. Заплакав від приниження, бо бачив, як завгосп Стефан всипав собі до торби мисочку перлової крупи. Мав дома четверо дітей, і ті діти йому важливіші, і що він міг би повідомити про це органи, й тоді Стефан опинився би за гратами на 5 років, чи скільки тепер за це дають після війни. І скільки він, головний лікар, міг би заподіяти зла кожному з цих людей, і, певно, зробив би, якби війна не зрушила сталеву вісь порядку, не змусила ігнорувати закони задля власного чи чужого порятунку. Але війна скінчилась, і знов усе поверталось, навіть божевільні не сміли говорити зайвого. Цікаво, чи Адам Віцентійович мав у своєму арсеналі отруту, яка вбиває людську свідомість, чи користався з неї хоча б раз?
Може, він людина, яку не можна вбити, посадити в тюрму, бо від нього йде сила, яка змушує відступати кожного. Старим людям можна позаздрити: вони стоять на порозі остаточного звільнення.
Нарешті з’явився пульсуючий біль, що підкоряє тіло й думки єдиному ритмові. Єдині ліки, які він міг собі дозволити, це абсолютний спокій.І ще трохи музики, такої, у якій безконечно повторювалась би проста мелодія, без крутих підйомів і різких спадів. Вона звучить в нього у голові, догоджає болю, щоб не став сильніший. Мабуть, це флейта, бо скрипка не така ніжна, у ній не бере участі дихання. І під цю музику, яку чують ті, що сплять і ті, хто ще не заснув у Добромильському монастирі, лікар заснув вдруге, перевернувшись на бік, підібгавши ноги, зовсім близько від дитинства і материнського лона.
Три дні в лісах було чутно вибухи й стрілянину. А шкода, бо стояла сонячна тепла погода, і когось, напевно, убили. Не можна було піти до лісу, піднятись до монастирського саду в горах, до руїн замку. Вони жили наче в облозі, й навіть місцеві жителі не насмілювались йти до лісу, щоб не стати жертвою сліпої кулі. Тому й начальство сюди не їздило, ні зі Старого Самбора, ані зі Львова. Тільки вночі підіймались у гори й спускались з гір найвідважніші. Олексій Іванович, котрий пробув на фронті цілих чотири роки, боявся, щоб повстанці не захопили лікарню згідно неписаних правил партизанської війни, і щоб звідти їх не вибивали війська НКВД. Він заборонив хворим підходити до вікон, попереставляв подалі від них ліжка, а коли стрілянина наблизилась, зігнав усіх до їдальні. Деякі пацієнти виглядали наляканими, ховались. А інші, навпаки, не звертали на постріли жодної уваги. Ані ті, ані інші, проте, не виглядали нормальними, здоровими людьми. Безлад і відчуття небезпеки загострювали ледь притлумлені хвороби, про остаточне вилікування яких навіть не йшлося. Не така то була лікарня.
Ніхто не знав, чи це надовго, бо тривало воно вже кілька років. Олексій Іванович був тут новою людиною і кожний постріл сприймав як катастрофу. Йому здавалось, що після війни він вже ніколи не почує цих моторошних звуків. Після кількох місяців розгубленості й дошкульного почуття того, що він не на своєму місці., лікар нарешті почав давати собі раду, як полководець в оточенні. Але ж не в облозі! Попри все спускався у Діл за електриком, за хлібом, який допомагав нести завгосп Стефан. Хліб був чорний і глевкий, але його можна було виміняти на молоко, яйця чи сушені гриби. Де б він не був у Добромилі, звідусіль видно було монастир і три гори, на одній з яких стояв зруйнований замок. Звісно, то насправді не був монастир ще від 1939 року, але стояли дзвіниця, яку видно було найперше, і церква. Десь у закапелку Олексій Іванович запримітив купу старих паперів, та не мав часу їх оглянути. Найліпше було те все спалити, щоб не накликати біди. Але усе начальство сиділо тихо, наче миші, і можна було зачекати з ліквідацією залишків релігійного культу.
Що діялось в лісі, він не питав, але бачив, як звідти везли на фірах трупи у Діл на опізнання. Війна ніяк не закінчувалась в цих горах. «Навіщо це? — запитував себе колишній фронтовий лікар. — Відомо, хто переміг, для чого гинути молодим хлопцям і вбивати таких самих молодих? Це — божевілля.» Він бачив гори трупів, пекельний вогонь, мародерство, розбій. Ось це була війна. А зараз — полювання, де люди полюють на людей. І поспішав сховатися в монастирі, як раніше ховались тут люди, котрі не хотіли ні вбвати, ні бути убитими. Щось у ньому зламалось. Забагато крові. Він не міг її бачити. Вона ввижалась йому скрізь: уся дорога, що вела в Діл, була захляпана кров’ю, і його очі помічали найменшу плямочку загуслої, свіжої, затоптаної людської крові.
У неділю до монастиря під’їхала вантажівка з червоноармійцями. Олексій Іванович був у себе в кімнаті, пришивав ґудзик до сорочки. Брама була відчинена, щоб впускати родичів хворих, попередньо обшукавши. Ніхто не нарікав, але прикро було дивитись в очі тим збідованим сільським жінкам, старшим чоловікам, які приносили трохи їжі хворим, відриваючи від себе. Олексій Іванович чекав швидку з лікарні, що мала привезти хворого, і зауважив вантажівку, коли та в’їжджала уже на подвір’я. Він пішов до Адама Віцентійовича, але той відповів через зачинені двері, що як їм треба, нехай прийдуть до нього самі.
Із солдатами був капітан НКВС. Із тих, що ніколи не воювали самі й не нюхали фронтового пороху. Очі у нього блищали від збудження, ніздрі роздимались. З таким треба бути особливо обережним, як з пацієнтом-параноїком. І лікар ще подумав, може, справді він стане колись їхнім пацієнтом, і на нього санітари вдягнуть гамівну сорочку. Це трохи зняло напруження. Офіцер поставив бійців довкола усіх входів, а сам у супроводі двох молоденьких солдатиків звелів показати йому всі приміщення. Олексій Іванович то блід, то червонів, коли капітан обзирав кожного хворого, чи немає у нього поранень, або слідів від ременя гвинтівки. Деякі хворі тихо схлипували, а головлікар з відразою дивився на наваксовані чоботи, вгодоване лице й новеньку форму. У четвертій палаті на підвіконні вікна, чомусь відчиненого, сидів пацієнт, схрестивши на грудях руки.
— Отойти от окна! — наказав капітан.
Чоловік навіть не поворухнувся. Олексій Іванович кинувся до нього.
— Назад!
— Це наш хворий Він… він… — забелькотів Олексій Іванович, але не міг пригадати ні імені, ні прізвища. — Він може випасти!
«Усе пропало!» — майнуло у нього в голові, коли клацнули затвори обох гвинтівок Хоч такого не могло бути, як згодом дійшло до нього. — Товаришу капітан, він глухонімий! Ідіот….
Хворий вискалив зуби. Він явно прикидався
— Где-то я его видел, — задумливо мовив капітан.
— Подивіться нього, — лікар навшпиньки підійшов до пацієнта і підняв на ньому сорочку. — Поранень немає.
Тоді взяв його за руку й посадив на ліжко, а сам зачинив вікно, на яке ніхто й досі не поставив грат. Втім, то був перший поверх. Капітан трохи постояв, ворушачи своїми енкаведистськими мізками, а тоді повернувся і вийшов з четвертої палати. Олексій Іванович поволікся за ним. Він опинився у цілковитій владі цієї істоти, котра не просто виконувала свій обов’язок, а ще й насолоджувались цим. Головлікар не був маленьким хлопчиком: ціле життя виконував накази і вмів себе поводити. Але тепер було інше: він стрівся зі злою владою, яка сама напрошувалась, щоб їй чинили опір, бо тільки тоді могла стати сильнішою. Водночас у ній було щось магічне і Олексій Іванович йшов за капітаном як заворожений, дозволяючи тягнути із себе силу, якої й так мав небагато. Він боявся проявити запопадливість, і соромився б найбільше Адама Віцентійовича, якби той був тут. Капітан йшов попереду, зупинявся перед кожними дверима, але відчиняти їх мусив головлікар, що мав нині єдиний вихідний, й підбираючи ключі, відчував, що зараз йому урветься терпець. До того ж він не знав, що за дверима, і страх наростав з кожною хвилиною, замість того, щоб спадати, бо все було наразі в порядку, тобто нічого не трапилось. Капітана зацікавила купа паперів, що лежала за сходами, які вели на дзвіницю. Олексій Іванович навіть не здогадувався, яку бурю спогадів викликали ці абияк звалені рахунки, рукописи, здебільшого, німецькою та польською мовами. Намагаючись приховати сіпання повіки на лівому оці, капітан різко кинув: