— А от ти в нас знаєшся на королевах та принцесах. Чи вони танцюють з дідьками і мудрують чорні чари?
— Пані Шієра так і робить. Коханка князя Кровокрука. Вона купається у крові, аби зберегти красу. А моя сестра Райя колись підлила мені у питво любовний напій, аби я одружився з нею, а не з іншою сестрою, Даеллою.
Яйк казав так, наче жахливий кровозміс для нього був найневиннішою річчю в світі. А таки був. Таргарієни одружували поміж себе братів із сестрами століттями, аби зберегти чистоту драконячої крові. Хоча останній дракон помер, як Дунк іще не народився, драконовладці жили собі далі. Може, боги й не заперечували, аби вони одружувалися з сестрами.
— І що, напій подіяв? — спитав Дунк.
— Подіяв би, — мовив Яйк, — якби я його не виплюнув. Я не хочу дружини. Я хочу стати лицарем Королегвардії та жити задля служби королю. А Королегвардія не одружується.
— Шляхетний намір. Та коли підростеш, то може, зрозумієш, що дівчина бажаніша за біле корзно.
Дунк думав про Танселу Зависоку та її посмішку, звернену до нього у Ясенброді.
— Пан Явтух казав, що за такого, як я, він би видав свою дочку. Її звали Алісанною.
— Вона ж померла, пане.
— Я знаю, що померла, — роздратовано кинув Дунк. — Він сказав: якби та була жива. Якби вона була жива, то він видав би її за мене. Або такого, як я. Ще ніколи вельможний пан не пропонував мені за дружину власну дочку.
— Мертву дочку. А щодо вельможності, то в давні дні Осгреї, може, й були князями, але зараз пан Явтух — усього лише земельний лицар.
— Я знаю, хто він такий. Хочеш ляща у вухо?
— Ну, — відповів Яйк, — як на мене, краще вже ляща, аніж дружину. Особливо мертву, пане. Казан скипів.
Вони віднесли воду до купелі, й Дунк стягнув сорочку через голову.
— Вдягну до Холоднокопу свою дорнійську сорочку.
Сорочка була з піщаного шовку — найкраще його вбрання, розмальоване гербом з в’язом та падаючою зіркою.
— Якщо ви вдягнете її просто у дорогу, то вона просякне потом, пане, — відповів Яйк. — Краще вдягніть оцю, а я повезу ту, і перед замком ви перевдягнетеся.
— Трохи раніше, ніж перед замком. Ото вони надивляться на дурника, що перевдягається на підйомному мості. До речі, хто сказав, що ти їдеш зі мною?
— Лицареві личить мати при собі зброєносця.
То була правда. Малий добре знався на таких речах — недарма відслужив джурою два роки у Король-Березі. І все ж Дунк не мав охоти вести його просто в пащу небезпеці. Невідомо, як його привітають у Холоднокопі. Якщо та Червоняста Вдовиця справді така небезпечна, як подейкують, то він міг скінчити життя у воронячій клітці на кшталт отих двох при дорозі.
— Ти лишишся тут і допоможеш Бенісові з селянами, — наказав він Яйкові. — А дивитися на мене отак не треба.
Він відкинув штани геть ногою та поліз до паруючої купелі.
— Тепер іди спати, а я помиюся. Ти нікуди не їдеш. Розмову скінчено.
XI
Коли Дунк прокинувся від вранішнього світла на обличчі, Яйк вже встиг кудись зникнути. «Ласка божа, хіба буває на світі така спека просто на світанку?» Він сів і потягнувся, позіхаючи, а тоді зіп’явся на ноги та пошкутильгав до колодязя, де запалив товсту сальну свічку, плюхнув у обличчя холодної води й одягся.
Коли він вийшов на сонячне світло, Грім чекав коло стайні засідланий та загнузданий. Поруч разом із Маестром стояв Яйк.
Нарешті на ногах хлопця з'явилися чоботи. Та й загалом у гарному жупанчику, помережаному зелено-золотою кліткою, в тісних білих вовняних штанях він виглядав належним лицарським зброєносцем.
— Штани були розірвані між ніг, але жінка Сема Горбика їх зашила, — оголосив малий.
— Це Аддамів одяг, — додав пан Явтух, виводячи власного сірого мерина зі стайні. Стару сіру шовкову кирею, що струменіла з його плечей, прикрашав клітчастий лев. — Жупан трохи залежався у скрині, та загалом ще справний. Лицареві личить мати при собі зброєносця. Тому я вирішив, що Яйкові слід поїхати до Холоднокопу.
«Мене обдурив хлопчик десяти років.» Дунк виразно подивився на Яйка та вимовив самими губами слова «ляща у вухо». Малий вишкірився.
— Для вас, пане Дункане, я теж дещо маю. Підійдіть-но.
Пан Явтух видобув кирею та струснув її у повітрі, аби справити враження.
Одежина була пошита з білої вовни, облямована клітинами зеленого єдвабу та золотої парчі. У таку спеку він найменше бажав накидатися вовняною киреєю, та коли пан Явтух розправив її в нього на плечах, Дунк побачив на обличчі старого справжню гордість і не зміг відмовитися.
— Дякую вам, вельможний пане.
— Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. — Вуса старого затремтіли. — Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гаролд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало.
— Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори.
— Жодного сумніву. — Він поплескав свого коня по каркові. — Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте.
— Анітрохи, мосьпане.
Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра.
— Чи обов’язково йому вдягати отого вислого бриля? — спитав пан Явтух Дунка. — Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд?
— Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися.
Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над обрієм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську.
— Поїдемо західним шляхом, — оголосив пан Явтух. — Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком та Холоднокопом.
Стежка провела їх мимо тилу пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря.
— Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене із замурзаними личками та подряпаними руками, і я завжди знав, куди це вони бігали.
Він тепло всміхнувся.
— Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гаролда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом з плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудями на щиті. — Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. — Ваш старий господар, лицар з Грошодубу… він теж бився у Повстанні Чорножара?
— Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене. — В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, аніж хлоп’я.
— За червоного дракона чи за чорного?
За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. «Пан Явтух — мій хазяїн», нагадав собі Дунк, «і має право питати».
— Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане.
— Зелені рясиці на золотому тлі — такі собі зеленаві хвильки?
— Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще. — Малий знав напам’ять герби доброї половини лицарства Вестеросу.
— О так, за князем Сінобродом усі знали непохитну вірність престолові. Король Даерон поставив його Правицею просто перед битвою. Маслоплав на цій посаді наробив стільки лиха, що ходили чутки про його зраду. А от князь Сіноброд від початку до кінця був опорою правлячого дому.
— Пан Арлан був коло нього у мить його загибелі. Якийсь пан із трьома замками на щиті переміг його у двобої.
— Того дня з обох боків загинуло багато добрих вояків. А перед битвою поле ще не було червоним. Чи казав вам про це пан Арлан?
— Пан Арлан взагалі не любив балакати про ту битву. Його зброєносець теж там загинув. Рогер із Грошодубу, сестринець пана Арлана.