— Життя заплотного лицаря куди як простіше, — приречено буркнув Дунк. — Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів.
— Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, — мовив Яйк. — А ще, раптом що, нас врятує чобіт.
— Ні, — загарчав Дунк, — мовчи вже про свій чобіт.
Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк міг би навіть втілити свою мрію про купання. «Та тут і втопитися можна», подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. «Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці». Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною.
Яйк обмахував обличчя.
— Гей, пане! Чого ми зупинилися?
— Ми не зупинилися.
Дунк вдарив коня острогами та з плюскотом в’їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню.
Через кілька годин вони побачили башти Холоднокопу. Дунк спинився, щоб перевдягтися у свою гарну дорнійську сорочку та перевірити, як меч ходить у піхвах, аби не мати неприємних несподіванок, якщо знадобиться його оголити. Яйк також смикнув за руків’я кинджала, хмурячи чоло під своїм брилем. Далі вони поїхали обабіч: Дунк на бойовому огирі, малий на мулі. Прапор Осгреїв безпомічно висів з держална.
Холоднокоп розчарував його після усього почутого від пана Явтуха. Порівняно зі Штормоламом, Вирієм та іншими княжими столами, яких вдосталь надивився Дунк, замок виявився доволі непоказним… та все ж замком, а не укріпленою вежею. Зубчастий зовнішній мур мав тридцять ступнів у висоту і башти на кожному куті — кожна заввишки як півтора Стояка. З кожного шпиля та підвищення важко звисав чорний прапор Тенетників, прикрашений плямистим павуком на сріблястому павутинні.
— Пане? — покликав Яйк. — Вода. Дивіться, куди вона йде.
Рівчак кінчався коло східного муру Холоднокопу, стікаючи у копаний рів, за яким замок і було названо. Від виду та шуму вируючої води Дунк трохи зубами не заскреготів. «Я не віддам їй мою Клітчасту.»
— Їдьмо, — мовив він до Яйка.
Над вигином головної брами у нерухомому повітрі висів ще один ряд павучих прапорів. Під ним глибоко у камені було вирізано якогось старішого знака. За століття вітер та дощ добряче його вилизали, але зовсім подоби не спотворили: на задніх лапах там стояв лев, складений з клітин. Брама була відчинена. Проїжджаючи підйомним мостом, Дунк помітив, як низько стояла вода у рові. «Впала трохи не на сажня», подумав він.
Двоє списників перегородили їм дорогу коло решітки. Один мав велику чорну бороду, інший був безбородий. Бородань завимагав сказати, навіщо вони приїхали.
— Вельможний пан Осгрей надіслали мене задля перемовин з пані Тенетник, — відповів Дунк. — Я лицар Дункан Високий.
— Та вже ж не Беніс, — мовив безбородий. — Того б ми за версту винюхали.
В нього бракувало переднього зуба, а на серці був нашитий значок з плямистим павуком.
Бородань підозріливо примружився на Дунка.
— Ніхто не може бачити її вельможність без дозволу каштеляна Довговерха. Ідіть зі мною. А ваш машталір хай лишається коло коней.
— Я не машталір, а зброєносець! — вигукнув Яйк. — Чи ти сліпий, чи просто дурний?
Безбородий розреготався. А бородань націлив вістря списа просто хлопцеві у горло.
— Ану повтори, що сказав!
Дунк дав Яйкові добрячого ляща у вухо.
— Ні, не повторюй, а стули пельку та подбай про коней. — Сам Дунк тим часом зліз на землю. — Я піду до пана Лукаса.
Бородань опустив списа.
— Він у дворі.
Пройшовши під шпичастою залізною решіткою та бійницею у стелі, вони опинилися у зовнішньому дворі. Там з псярні гавкали хорти, з вікон свинцевого скла у семибічному дерев’яному септі чулися співучі голоси. Перед кузнею коваль ставив підкови бойовому коневі, а хлопчина-учень йому допомагав. Неподалік якийсь зброєносець пускав стріли по стрілецьких цілях, зроблених з соломи, а поруч веснянкувата дівчина з довгою косою відповідала на кожен його постріл своїм. Крутилося щитове опудало: з півдесятка лицарів у набивних каптанах по черзі кололи його списами.
Пан Лукас Довговерх знайшовся серед спостерігачів коло опудала, поруч із товстим здорованем-септоном, що пітнів ще гірше за Дунка. Білий та круглий, мов коровай, чолов’яга мав на собі рясу таку мокру, наче він у ній купався. Довговерх поруч із ним скидався на списа: прямий, жорсткий, дуже високий… хоча й трохи нижчий за Дунка, скільки той міг судити… та кожним своїм вершком пихатіший за усього Дунка заразом. Вдягнений пан Лукас був у чорний шовк та золоту парчу, але на вид почувався не спекотніше, аніж на Стіні.
— Мосьпане, — привітав його стражник, — тут з’явився один такий собі з курячої вежі, хоче бачити її вельможність.
Першим обернувся септон і так захоплено тюгукнув, що Дунк аж подумав, чи не п’яний він.
— Що це в нас тут? Заплотний лицар? Величенькі ж у Обширі заплоти. — Септон зробив знак благословіння. — Хай Воїн завжди стоїть за вашу справу, пане. А я — септон Сефтон. Невдале ім’я, та іншого не маю. А ваше ж яке?
— Дункан Високий.
— Наш гість зовсім не марнославний, — зазначив септон до пана Лукаса. — Якби я мав його зріст, то назвався б Сефтоном-Велетнем. Сефтоном-Вежею. Сефтоном Головою-в-Хмарах.
Кругле обличчя його заливалося червоним, а на рясі виднілися плями від вина.
Тим часом пан Лукас вивчав Дунка. Це був немолодий вже чоловік: років за сорок, а може, й п’ятдесят, радше жилавий, ніж м’язистий. Обличчя він мав надзвичайно незугарне: товсті губи, криві жовті зуби, широкий м’ясистий ніс, витріщені очі. «Ще й сердитий який», майнула в Дунка побіжна думка, перш ніж той мовив:
— Заплотні лицарі — то жебраки з мечами. Це ще в кращому випадку, а в гіршому — розбійники. Забирайся геть. Нам тут таких не треба.
Дунк потемнів обличчям.
— Пан Явтух Осгрей надіслав мене зі Стояка на перемовини з господаркою цього замку.
— Осгрей? — Септон зиркнув на Довговерха. — Осгрей-клітчастий лев? Я гадав, дім Осгрей вже вимер до останньої людини.
— Майже вимер. Стариган лишився останній. Ми дозволили йому дожити свого віку в напіврозваленій вежі за кілька верстов на схід.
Пан Лукас обернув похмуре обличчя до Дунка.
— Якщо пан Явтух бажає говорити з її вельможністю, хай приходить сам. — Його очі звузилися. — Це ти був разом з Бенісом коло греблі. Не смій заперечувати. Я мав би тебе повісити!
— Порятуй нас, Седмице. — Септон витер піт з лоба рукавом. — Розбійник, кажете? Ще й здоровань який. Пане, спокутуйте вчинене зло, і Мати змилується над вашою душею!
Добру й побожну пораду дещо зіпсувало те, що посеред неї септон раптом гучно перднув.
— Ой, божечки. Даруйте мені, пане лицарю. Така біда — квасоля та ячмінний хліб.
— Я не розбійник, — мовив до них Дунк з усією гідністю, яку спромігся зібрати.
Але Довговерха його заперечення не зворушили.
— Не випробовуй мого терпіння, лицарю… якщо ти за правом носиш це звання. Тікай до курячої вежі та скажи панові Явтуху, аби доправив сюди пана Беніса Буробздоха. Якщо твій пан позбавить нас клопоту силоміць виколупувати Беніса зі Стояка, то її вельможність, може, вчинить милосердно.
— Я маю намір побалакати з її вельможністю і про пана Беніса, і про лихо коло греблі, і про вкрадену в нас воду.
— Вкрадену? — перепитав пан Лукас. — Згадай це слово при моїй пані, й плаватимеш у мішку ще до заходу сонця. Ти певний, що досі бажаєш її бачити?