— Я приїхав на перемовини як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино.
Смак вина — солодкий, густий — ще відчувався у роті. Поки що його не отруїли. Навпаки — вино, здається, додало сміливості.
— Та й мішка в вас такого немає, щоб я помістився.
На його полегшення, від Яйкового жарту пані всміхнулася.
— Проте в мене є декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки.
— Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, аби заплатити виру.
— Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Чи він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки?
— В копача ніхто не відібрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й усе.
Її пальці ліниво перебирали косу.
— То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку?
— У одного срібного оленя йому, і ще три вам, мосьпані.
— Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав, три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання.
— Для покарання? У вже згаданому мішку?
— Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Осгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров’ю.
— Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку.
— О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібло. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в’їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене.
— Але ваша вельможність в’їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати.
— Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Осгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці.
Цього разу їй відповів Яйк.
— На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі.
— Який розумник, — відповіла пані. — Такі речі знаєш. Тоді, може, знаєш і те, що земельний лицар не має права карати людину без дозволу свого зверхнього князя. Пан Явтух тримає Стояк від князя Рябина. Проливши кров, Беніс порушив королівський мир. І тепер має за це відповісти.
Вона перевела очі на Дунка.
— Якщо пан Явтух доправить до мене Беніса, я накажу вирвати йому ніздрі, та й по тому. Справу буде скінчено. Але якщо мене змусять брати його силоміць, то так легко він може не відбутися.
Дункові зненацька стало зле у животі.
— Я перекажу ваші слова, та мій пан не видасть пана Беніса задурно.
Повагавшись, він додав:
— Увесь цей клопіт виник з-за греблі. Якби ж ваша вельможність зголосилися її розвалити…
— Не може бути й мови, — оголосив молодий маестер коло пані Роганни. — З землі Холоднокопу живе удвадцятеро більше селян, аніж зі Стоякової. Поля пшениці, ячменю та кукурудзи, що належать її вельможності, помирають від посухи. Ще є півдесятка плодових садів, де ростуть яблука, абрикоси, три види груш. Є тільні корови, п’ять сотень голів чорноносих овець, табун кращих коней у Обширі. Одних тільки жеребних кобил — цілий тузінь.
— Пан Явтух теж має овець, — відповів Дунк. — На полях в нього дині, боби, ячмінь, а ще…
— Ви забираєте воду для рову! — вигукнув Яйк.
«Саме хотів сказати про рів», подумав про себе Дунк.
— Рів необхідний для оборони Холоднокопу, — відрізав маестер. — Чи ви пропонуєте пані Роганні залишитися беззахисною перед нападом у такі непевні часи?
— Ну, — проказав Дунк, — сухий рів — він теж рів. Мосьпані мають міцні мури та сильних хоробрих воїнів для їхнього захисту.
— Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. «Завжди бережи цю силу», мовив батько, «і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів.» А найперше з усього він вказав на рів.
Вона попестила щоку кінчиком коси.
— Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав’я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне.
— Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Осгреєву воду.
Пані смикнула за косу.
— Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому.
— Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна.
— Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі коли-ніколи кажуть Тепличник, хоча останній Теплич загинув на Полум’яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлів там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам’ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть.
Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і якоїсь поважної мудрості у поставі. У руках він тримав старого пергамена.
— Ось, подивіться самі, пане.
Маестер розгорнув сувоя та передав його Дункові.
«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамена з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає.
— Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої.
Хлопчик миттю кинувся до нього.
— Яке саме, пане? — Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло.
Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув.
«То це її річка. В неї є писана грамота.» Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля.
— Це ж… тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж його милість забрали річку?
— Якби король Даерон мав менш ласкаву вдачу, старий втратив би разом з річкою і голову.
Півудара серця Дунк не міг дотямити, про що йдеться.
— Тобто?
— Тобто моя пані кажуть, — відповів маестер Керрік, — що пан Явтух Осгрей — бунтівник і зрадник.
— Пан Явтух став на бік чорного дракона замість червоного, бо сподівався, що король Чорножар поверне йому землі та замки, які Осгреї втратили за королів Таргарієнів, — пояснила пані Роганна. — Головним чином він хотів Холоднокоп. Сини його заплатили за батькову зраду кров’ю свого життя. Коли він привіз додому їхні кістки та віддав єдину дочку людям короля за заручницю, його дружина кинулася з верхівки Стояку. Певно, про це вам пан Явтух розповісти забув?
Вона сумно посміхнулася.
— Саме так я й гадала.
«Чорний дракон. Ти присягнув на мечі зрадникові, бовдунк. Їв зрадницький хліб, спав під зрадницьким дахом.»
— Мосьпані… — вичавив він із себе, — але ж чорний дракон… то було п’ятнадцять років тому. А ми тут, зараз, і в нас посуха. Хай пан Явтух — колишній зрадник, але ж вода йому потрібна.