— Король Аегон зробив з Кровокрука законного сина, — нагадав Дунк малому, — як і з решти.
— Старий верховний септон казав моєму батькові, що королівські закони — то одне, а божі — то інше, — вперто вів своєї хлопчик. — Законні діти зароджуються на шлюбній постелі, благословляються Батьком та Матір’ю. А байстрюки походять від хіті, слабкості духовної й тілесної. Хай король Аегон наказав не вважати своїх байстрюків байстрюками, але ж природи їхньої він не змінив. Верховний септон каже, що всі байстрюки схильні до зради… Даемон Чорножар, Лихий Булат, ба навіть Кровокрук. Князь Водограй хитріший за тих двох, та зрештою й він виявиться зрадником. Верховний септон радив моєму батькові не довіряти ані йому, ані іншим байстрюкам. Хоч великим, хоч малим.
«Уроджений зрадник», подумав Дунк. «Від хіті та слабкості. Не вартий довіри.»
— Яйку, — мовив він, — а чи не думав ти, що я теж, може, байстрюк?
— Ви, пане? — Хлопчик був застигнутий зненацька. — Та ні…
— Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька… то де ж тоді він?
Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана.
— У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько — напевне, злодій або гаманоріз. «Може, я навіть бачив, як його вішали», бува, теревенив він. «А може, його на Стіну випхали.» Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди — присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я надіявся: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків.
Дунк похмуро похитав головою і додав:
— Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові.
Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли й у небі — стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене.
Поки вони добралися до Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та схоже, цієї ночі він свій звичай порушив. «Чекає на нас», вирішив Дунк.
Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною.
— Овва, бовдунк повернувся, — вигукнув Беніс. — А я тут меча гострю, по тебе збираюся — від Удовиці рятувати.
— Де військо?
— Мет і Гак-Байрак чатують на даху — ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, аби розсердити — він коли розсердиться, то б’ється краще.
Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою.
— Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця?
— Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі.
— Хто б сумнівався, — сплюнув Беніс. — Стільки галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами.
— Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати.
— А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав!
Він тицьнув великим пальцем угору.
— Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа.
Раптом подав голос Яйк.
— Він бився за чорного дракона.
Дунк ладний був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав.
— Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця?
— А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. — Дунк обернувся до Яйка. — Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас.
І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха — важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Осгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись від сну.
— Пане Дункане… Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю статурою острах в пана Лукаса Довговерха?
— Не те щоб, пане. Радше розгнівав.
Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, аби не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити.
А коли помітив, то нахмурив чоло.
— Що це в вас з губою?
Дунк обережно торкнувся її.
— Це її вельможність дали мені ляпаса.
— Вона вас вдарила? — Старий лицар відкрив та закрив рота. — Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу?
— Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми й з замку не вийшли.
Він стиснув руку в кулака.
— Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще… — Він завагався. — Вона сказала, що ви воювали…
— …за чорного дракона?
Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув з нього кістяк.
— Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я перепон не чинитиму.
Старий лицар втупився у келиха. Що він там міг бачити, Дунк не відав.
— Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля.
— Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. — Вуса старого затремтіли. — Прибічники червоного дракона кличуть себе «вірними», але ми, що билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз… усі, хто біч-о-біч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Трон, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми Круковими Зубами. Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом.
Дунк не міг не визнати правди в словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина — за чорного.
— Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність.
Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келиха з вином у долонях.
— Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі… якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви… якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там… якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив… якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками… якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями… стільки «якби», пане мій… усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне «якби». Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам’ятали б як людей, що програли битву за вкрадений трон узурпатора Даерона Кривородного.