Прокинувся він несподівано — навколо кричали.
У темному льосі правив безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов сальну свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на хід подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, аби той не впав.
— Семе, що таке?
— Небо, — заскиглив старий. — Там небо!
Більше нічого вичавити не вдалося, й усі кинулися на дах, аби самим роздивитися. Пан Явтух з’явився ще раніше: стояв коло парапету в халаті та витріщався вдалину.
На заході сходило сонце.
Минула довга мить, перш ніж Дунк зрозумів, що робиться.
— Гаків Гай горить, — глухо вимовив він.
Знизу башти почулися Бенісові лайки та прокльони — бурхливий потік такого бруду, що почувши його, зашарівся б навіть Аегон Негідний. Сем Горбик почав проказувати молитву.
Самого вогню звідси видно не було, але червоне сяйво вкрило половину західного обрію. Над ним потроху зникали зірки. Половини Королівського Вінця вже не лишилося — його затулило віяло диму.
«От і прийшла. З вогнем та мечем», подумав Дунк.
XV
Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. Через деякий час почало тхнути димом; вдалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум’я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за парапетом і палаючими очима видивлявся вершників у ночі.
— Бенісе! — покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. — Вона хоче вас. Вам би краще тікати.
— Тікати? — заїржав він ослячим сміхом. — На моєму коні? Та я б далі утік на одній з тих клятих курок, що гасають у дворі.
— Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі.
— Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом з ніздрями. Хай приходить та спробує мене узяти. І ми ще побачимо, хто кому що вирве.
Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.
— Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.
Пан Беніс погодився, що саме так і слід вчинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.
— Дотуди тридцять верстов з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника — ото вона пожаліє.
Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.
— Пане, ви маєте їх зупинити.
— Як? — запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них вже немає діла.
На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом з Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще одну муштру. «Тепер вони — Осгреєві служиві люди, а ми — ні», казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він в пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.
— Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали лахи. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.
Думка була вдала.
— А ти бував на Файному острові?
— Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.
Дунк засміявся.
— Гаразд, їдемо до Файної Вежі.
Він почувався так, наче з плечей звалився великий вантаж.
— Подбаю про коней, — мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.
Чого він бажав цього ранку найменше — так це ще однієї сутички з клітчастим левом.
— Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.
— Гаразд, пане.
Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»
З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на парапет, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами та відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.
Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Умбон посередині щита нагадав Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.
— Як ви збираєтеся битися? — спитав Дунк.
Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом.
— Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там.
Він кивнув на двері.
— Тут тільки один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться.
— То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть через дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть по кожному, хто висунеться з дверей.
Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Осгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного.
— Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, — мовив Дунк, кивнувши на репане Осгреєве військо. — У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті.
— Можна кидатися чимсь важким з даху, — розважив Беніс. — Мет казав, що добре кидає каміння.
— Еге ж, камінь-другий він жбурне, — відповів Дунк, — а тоді хтось із Вдовициних арбалетників прохромить його стрілою.
— Гей, пане! — Позаду стояв Яйк. — Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з’явиться.
Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався.
— Відпустіть їх, Бенісе.
— Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? — Беніс зиркнув на селян і заїржав ослячим сміхом. — А ви, телепні, не слухайте дурниць. Спробує хтось втекти — випатраю.
— Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. — Дунк оголив меча і звернувся до селян. — Йдіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай.
Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав.
— Ідіть звідси, — повторив він. Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів?
— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — заволав він на весь голос. — Забирайте списи та щити й тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочте ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли?
Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось півступні промахнувся, щоб не випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби в інший, Ячмені у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. «Таки оглухли, тільки до слів свого пана», подумав Дунк.