Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.
— Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!
— Та годі вже, мосьпане, — сплюнув Беніс. — Їх не повернути.
Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.
— Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!
— А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.
Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.
— Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?
— Ви не самі, мосьпане. — Дунк вклав меча у піхви. — Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами.
Дунк торкнувся руків’я при боці.
— Один меч. — Старий лицар повільно звівся на ноги. — На що можна сподіватися з одним мечем проти тієї жінки?
— Для початку відігнати її від вашої землі. — У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував.
Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом.
— Так, — мовив він нарешті. — Краще сміливо виїхати в поле, аніж ховатися за кам’яними мурами. Краще померти левом, аніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю узброїтися.
І лицар рушив угору сходами.
Яйк дивився на Дунка.
— Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, — мовив малий.
— Хочеш ляща у вухо?
— Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок?
— Хочу, — відповів Дунк. — А окрім нього, ще одну річ.
XVI
Спершу вони хотіли взяти пана Беніса з собою, та врешті-решт пан Явтух наказав йому лишитися й засісти у вежі. Один його меч не рятував справи при тому числі ворогів, яке наближалося до їхньої землі, а Вдовиця могла спалахнути гнівом, побачивши бурого лицаря.
Та він, правду кажучи, не дуже й впирався. Дунк допоміг йому вибити залізні кілки, що тримали сходи на місці. Беніс видерся ними нагору, відв’язав стару сіру мотузку і навалився усією силою. Зі скреготом та стогоном дерев’яні сходи піднялися вгору, лишивши десять ступнів порожнечі між верхньою кам’яною сходинкою та єдиним входом до вежі. Всередині залишилися також Сем Горбик з дружиною. Курки мали самі про себе дбати. Сидячи верхи на сірому мерині, пан Явтух підняв голову і крикнув:
— Якщо ми не повернемося до заходу сонця…
— …то я тікатиму до Вирію, мосьпане, аби розказати князеві Тирелу, як та жінка спалила ваш ліс і замордувала вашу особу.
Дунк рушив слідом за Яйком та Маестром униз пагорбом. Старий їхав слідом, тихенько брязкаючи обладунком. Нарешті здіймався хоч якийсь вітерець; Дунк чув, як плескають поли киреї старого лицаря.
Там, де стояв Гаків Гай, лишилося задимлене попелище. Поки вони доїхали до лісу, вогонь майже вигорів, але подекуди серед моря попелу та вугілля ще палали острівці бурхливого полум’я. Стовбури згорілих дерев здіймалися у небо, мов чорні списи. Багато дерев впало поперек західного шляху; їхнє гілля зчорніло та зламалося, а всередині порожніх стовбурів досі жевріли червоні вогники. На лісовій підстилці також лишилися жевріючі плями й місця, де у повітрі гарячим сірим туманом висів дим. З паном Явтухом стався такий напад кашлю, що Дунк злякався, чи не доведеться їхати назад. Але зрештою лицар опанував себе.
Вони проминули тушу оленя, а пізніше — борсука чи когось подібного. Не вижило ніщо, крім мух. Мушва, здавалося, переживе усе на світі.
— Мабуть, отак виглядало Полум’яне Поле, — мовив пан Явтух. — Це там двісті років тому почалися усі наші негаразди. На тому полі загинув останній зелений король, а з ним увесь цвіт Обширу. Батько розповідали, що від пекучого вогню мечі плавилися у руках воїнів. Потім клинки переможених зібрали та викували з них Залізний Трон. Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї принизилися та занепали. Колишні воєводи північного прикордоння перетворилися на простих земельних лицарів, підвладних князям Рябинам.
Дунк не мав що відповісти, тому якийсь час їхав мовчки. Потім пан Явтух кахикнув та сказав:
— Пане Дункане, чи ви пам’ятаєте ту мою оповідку?
— Може, й пам’ятаю, — відповів Дунк. — Яку саме?
— Про Малого Лева.
— Пам’ятаю. Він був молодший з п’яти синів.
— Добре. — Лицар знову кахикнув. — Коли він убив Ланселя Ланістера, західняки повернули назад. Без короля війна скінчилася. Ви розумієте, про що я?
— Еге ж, — неохоче відповів Дунк. «Чи зможу я вбити жінку?» Раптом Дунк пожалів, що не є справді тупішим за замковий кут. «Справа не повинна дійти такого кінця. Я не можу цього дозволити.»
Там, де західний шлях перетинав Клітчасту, ще лишилося кілька зелених дерев, хоча й їхні стовбури обвуглилися з одного боку. Просто за ними темнаво виблискувала вода. «Синьо-зелена», подумав Дунк, «а золото десь зникло». Дим сховав сонце на небі.
Досягнувши берега, пан Явтух зупинився.
— Я дав святу обітницю. Я не перетну цього потоку. Ніколи — поки земля на тому боці лишається в її володінні.
Під жовтим вапенроком старий лицар мав кольчужно-дощаті лати. При боці висів меч.
— А якщо вона не з’явиться, пане? — спитав Яйк.
«З вогнем та мечем», подумав Дунк.
— З’явиться.
І через якусь годину вона з’явилася. Спершу почувся стукіт копит, потім тихий дзенькіт обладунків. Звуки наближалися. За димом було важко розібрати, чи близько під’їхав загін, поки через сіру подерту запону диму не проштовхнувся хорунжий Вдовиці. Держално в його руці увінчував залізний павук, пофарбований білим та червоним. З держална безсило звисав чорний прапор Тенетників. Коли він побачив лицарів на іншому березі потоку, то зупинився на своєму. За мить з’явився і пан Лукас Верхопіль, узброєний в залізо від п’ят до голови.
Тільки після них нарешті показалася пані Роганна власною особою. Її вугільно-чорну кобилу прикрашав чабрак, виплетений зі смуг сріблястого шовку на зразок павутиння. Кирея за спиною Вдовиці була зроблена тим самим штибом і струменіла з плечей та зап’ястків легко, наче дим. Вона також мала на собі обладунок: лускатий, вкритий зеленою поливою, з золотим та срібним карбом. На її стані він сидів, наче рукавичка на руці. Здавалося, Вдовиця вбрана у зелене літнє листя. Її довга руда коса розгойдувалася за спиною на всі боки. Поруч їхав червонопикий септон Сефтон на великому сірому мерині, а з іншого боку — молодий маестер Керрік на мулі.
Почет Вдовиці складався ще з півтузня лицарів разом зі зброєносцями та валки кінних арбалетників, які, забачивши Дунка на іншому березі Клітчастої, роз’їхалися віялом на обидва боки дороги. Загалом Вдовиця привела тридцять і трьох озброєних вояків, не рахуючи септона, маестра та неї самої. Один з лицарів особливо впав Дункові в око: лисий, кремезний, мов барило, чоловік зі злим лицем та потворним зобом на шиї.
Червоняста Вдовиця підвела кобилу кроком до самого зрізу води.
— Пане Явтуше, пане Дункане, — покликала вона через потік, — вночі ми бачили вашу пожежу.
— Бачили?! — вигукнув пан Явтух. — Ще б пак! Ви самі її запалили.
— Це підле й негідне звинувачення.
— За підлий і негідний вчинок.
— Минулої ночі я спала у своєму ліжку, оточена жіноцтвом та покоївками. Прокинулася від того, що з мурів закричали. Як і майже всі у замку. Старі видиралися крутими замковими сходами, аби подивитися, що трапилося, а немовлята коло мамчиних грудей бачили червоне сяйво і плакали з жаху. Це все, що я знаю про вашу пожежу, пане лицарю.
— Це ваша пожежа, добродійко, — наполягав пан Явтух. — Мій ліс знищено. Його більше немає, чуєте?