Септон Сефтон прочистив горло.
— Пане Явтуше, — прогув він басовито, — у королівській пущі також буяють пожежі, та й дощову пущу вони не минули. Усі наші ліси з-за цієї посухи спалахують від однієї іскри.
Пані Роганна підняла руку та вказала за себе.
— Погляньте на мої лани, Осгрею. Вони геть посохли. Я була б останньою дурепою, якби забажала вчинити пожежу. Варто було вітрові дмухнути не туди, і вогонь перекинувся б через потік. Тоді половина моїх нив вигоріла б дощенту.
— Вигоріла б?! — заволав пан Явтух. — Але насправді вигорів мій ліс, і це ви його підпалили! Може, ви наклали на вітер чари, хто вас знає. Згубили ж ви чоловіків та братів якимсь темним ворожбитством!
Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь. Дунк бачив цей вираз у Холоднокопі перед самим ляпасом.
— Маячня, — відповіла вона старому. — Більше я не витрачатиму на вас зайвих слів. Видайте мені Беніса на прізвисько Бурощит, або ми візьмемо його силоміць.
— Цього ви не зробите, — грізно загримів голос пана Явтуха. — Цього ви не зробите ніколи.
Його вуса смикнулися.
— Не смійте заходити далі. Цей берег струмка належить мені, а вам тут не місце. Я відмовляю вам у гостині свого дому. Ви не матимете ані хліба-солі, ані навіть тіні й води. Ви прийшли сюди як нападники. Я забороняю вам ступати ногою на землю Осгреїв.
Пані Роганна перетягла косу через плече наперед.
— Пане Лукасе, — тільки й промовила вона. Довговерх майнув рукою. Арбалетники спішилися, натягли тятиви важелями, утримуючи свою зброю стременами, і витягли по важкій стрілі з сагайдаків.
— Отже, пане, — покликала її вельможність, коли кожен лук був натягнутий, піднятий та готовий до стрільби, — нагадайте, що ви там мені забороняєте?
Дункові обридло це слухати.
— Якщо ви перетнете струмок без дозволу господаря, то порушите королівський мир.
Септон Сефтон спонукав свого коня зробити крок уперед.
— Король не знатиме і не зважатиме, — вигукнув він. — Ми усі — діти Вишньої Матері, пане лицарю. Заради неї кажу вам — станьте осторонь.
Дунк скривився.
— Я не надто багато знаю про богів, септоне… та хіба ми не є ще й дітьми Вишнього Воїна?
Він потер потилицю долонею.
— Якщо ви спробуєте перетнути струмок, я вас зупиню.
Пан Лукас на прізвисько Довговерх зареготав.
— Заплотний лицар прагне стати колючішим за запліт, пані, — мовив він до Червонястої Вдовиці. — Скажіть слово, і в ньому стирчатиме з десяток стріл. Звідсіля вони прошиють його обладунок, наче фартух.
— Ні. Поки що ні, пане мій. — Пані Роганна окинула Дунка поглядом з-за струмка. — Вас тут двоє чоловіків та хлопчик. В нас тридцять і три озброєні вояки. Як саме ви хочете зупинити нас?
— Гаразд, — відповів Дунк, — я вам скажу. Але тільки вам.
— Воля ваша. — Вона стиснула п’ятами коня і в’їхала у струмок. Коли вода піднялася до кінського живота, Вдовиця зупинилася, аби зачекати. — Ось вона я. Прошу, пане. Обіцяю не зашивати вас у мішка.
Перш ніж Дунк встиг відповісти, пан Явтух схопив його за лікоть.
— Їдьте, — мовив старий лицар, — і пам’ятайте про Малого Лева.
— Гаразд, мосьпане. — Дунк пустив Грома кроком у воду. Біля Вдовиці він зупинився і привітався. — Мосьпані.
— Пане Дункане.
Вона потягнулася до нього і двома пальцями торкнулася напухлої губи.
— Це моїх рук справа, пане?
— Останнім часом мені не давав ляпасів ніхто інший, мосьпані.
— Я вчинила погано. Порушила закон гостинності. Мій добрий септон дуже дорікав мені за це. — Вона зиркнула через струмок на пана Явтуха. — Я вже майже не пам’ятаю Аддама. Відтоді минула половина мого життя. Втім, я пам’ятаю, що кохала його. І нікого іншого з тих пір.
— Його батько поклав його серед ожини, разом з братами, — мовив Дунк. — Хлопець любив ожину.
— Це я пам’ятаю й сама. Він збирав її для мене, ми кидали ягоди у миску з вершками та їли звідти.
— Король пробачив старого за Даемона, — зазначив Дунк. — Час вже й вам пробачити його за Аддама.
— Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це.
— Беніс не мій. Не мені його й віддавати.
Вона зітхнула.
— Я зовсім не прагну вашої смерті.
— Я її теж не прагну.
— Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться.
— Та ні, не скінчиться, — заперечив Дунк. — Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили?
— В тому лісі літало багато світляків, — відповіла пані. — Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками.
— Не дражніться, мосьпані, — попередив Дунк. — Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, аби залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні?
— Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.
Вона кинула погляд униз, на воду.
— Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви шпичаки серед каміння? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірюєтеся нас зупинити.
— Отак. — Він зняв латну рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі та сильні брати. А тепер дивіться сюди.
Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.
— Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане?
І покрутила персня у руках.
— То це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане?
— У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.
Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.
— Ви дуже ризикуєте, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…
— Хай так, — відповів Дунк, — тоді я змушений буду з ними битися.
— І загинути.
— Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.
— Не розкаже, якщо теж загине.
— Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, а балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір.
— Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він бовтався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.
— Не отримаєте.
— Ото ще… упертий сажінь.
— Без піввершка.
Пані Роганна повернула Дункові персня.
— Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити правосуд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане.
— Може, й зрозумію. — «Краще, аніж ти гадаєш.» — Пам’ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б’ються, старий відповів: «Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить.»
Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці.
— Тисячі разів я чула від лицарів порожні хвали та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав «сцить». — Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. — Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст… Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби… а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Кожного ранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць.