— Він може скінчитися за кілька років.
Дунк був вдячний товстому септонові, який відвідував його мало не кожен день… начебто помолитися за його одужання, але скоріше заради байок та пліток. Дункові бракуватиме його балакучого та живого язика, а заразом і веселого товариства, та все ж…
— Мені час їхати.
Навколо вирувала злива. По спині неначе сікла тисяча холодних сірих батогів. Кирея вже просякла наскрізь. Та сама біла вовняна кирея від пана Явтуха Осгрея, з зелено-золотою клітчастою облямівкою. Старий лицар примусив її взяти як подарунок на прощання.
— За вашу мужність та вірну службу, пане лицарю, — казав старий пан. Застібка, що припинала кирею на плечі, також була подарована: павук слонової кістки зі срібними ніжками. Плямки на спині були викладені дрібними гранатами.
— Сподіваюся хоча б, що ви не затіяли якусь дурницю, на зразок вистежити Беніса, — мовив септон Сефтон. — Ви такі побиті та зранені, що я боявся б за вас, якби ви перестріли його зараз.
«Беніс», гірко подумав Дунк, «семиклятий Беніс». Поки Дунк бився на смерть посеред річки, Беніс зв’язав Сема Горбика з дружиною, обнишпорив Стояк знизу доверху і втік з усім цінним, що знайшов: від свічників і зброї до старого Осгреєвого срібного келиха та невеличкої калитки грошей, яку старий ховав у світлиці за побитими пліснявою гобеленами. Колись Дунк таки сподівався зустріти пана Беніса Бурощита знову, і тоді…
— Беніс зачекає.
— То куди ви прямуєте? — Септон рвучко дихав поруч. Дунк навіть з ковінькою шкутильгав так широко, що товстунові було важко втримати крок.
— До Файного острова. До Гаренголу. На Тризуб. Заплоти є усюди. — Дунк здвигнув плечима. — Завжди хотів побачити Стіну.
— Стіну?! — Септон різко спинився, а тоді заволав, благально простягши руки під дощем. — Ви засмучуєте мене, пане Дункане! Моліться, пане, моліться Стариці, аби вона освітила вам вірний шлях!
Дунк навіть кроку не стишив.
Пані чекала на нього у стайні коло жовтих пакунків сіна у зеленому, як літо, вбранні.
— Пане Дункане, — привіталася вона, щойно Дунк пропхався до дверей. Її руда коса висіла спереду, кінець лоскотав стегна. — Як добре бачити, що ви звелися на ноги.
«А на спині ви мене й не бачили», подумав він.
— Мосьпані. Що привело вас до стайні? Для прогулянки верхи трохи сирувато.
— Можу сказати й вам те саме.
— То це вам Яйк розпатякав?
«Я винен хлопчині ще одного ляща.»
— Радійте, що так, бо інакше вас притягли б назад силою. Жорстоко з вашого боку никати, як злодій, і навіть не попрощатися.
«Але ж вона жодного разу не з’явилася, поки про мене дбав маестер Керрік. Жодного.»
— Зелений колір вам пасує, мосьпані, — мовив він. — Підкреслює колір очей.
Він незграбно сперся на ковіньку, аби полегшити ногу.
— А я по коня прийшов.
— Вам не обов’язково їхати. Для вас є посада у замку — сотник замкової сторожі — яку ви зможете посісти, коли видужаєте. А Яйк хай приєднується до інших зброєносців. Хто він такий, ніхто не дізнається.
— Красно дякую, мосьпані, але ні. — Грім стояв у стійлі за десяток загорож звідти. Дунк пошкутильгав до нього.
— Прошу вас, пане, подумайте. Часи зараз небезпечні. Навіть для драконів та їхніх друзів. Залиштеся хоча б до видужання.
Вона пішла поруч із ним.
— Пан Явтух теж би втішився. Він вас дуже любить.
— Так, любить, — погодився Дунк. — Якби його дочка була жива, він би видав її за мене. Тоді б ви через шлюб стали моєю вельможною матір’ю. А я ж ніколи не мав матері, ще й такої вельможної.
Якусь мить здавалося, що пані Роганна знову дасть йому ляпаса. «А може, підіб’є ногою ковіньку.»
— Ви розлючені на мене, пане, — мовила вона. — Дозвольте якось віддячити за вашу добрість.
— Гаразд, — мовив він, — допоможіть засідлати Грома.
— Я маю на думці щось інше.
Вона простягла до нього руку. Веснянкувату, з сильними тонкими пальцями. «Можу ручитися, вона уся з ніг до голови у веснянках.»
— Чи добре ви знаєтеся на конях?
— Я їжджу на одному з них.
— На старому огирі, виведеному для бою. Не надто швидкому, ще й норовливому. В дорозі на такому незручно.
— В дорозі я мушу обирати між ним і оцими двома. — Дунк вказав собі на ноги.
— Ноги в вас немаленькі, — зазначила вона. — І руки чималі. Гадаю, в вас усе велике. Ви занадто великі для більшості дорожніх кобил. Під вами вони б виглядали, як бахмутики. Але новий румак для бою, дебелий та прудкий, вам би не завадив. А на доданок для дороги — дорнійський піщаний, особливої витривалості.
Вона вказала на стійло поруч із Громовим.
— Можна не коня, а кобилу. Наприклад, отаку.
Гніда кобилка мала ясні очі та довгу вогняну гриву. Пані Роганна видобула з рукава морквину і попестила красуні голову, поки годувала її.
— Тільки пальці не відкуси, — мовила вона до кобилки, а тоді обернулася до Дунка. — Я кличу її Полум’янка, але ви можете дати інше ім’я. Якщо хочете, назвіть Дякою.
Якусь мить Дунк не міг знайти слів. Він сперся на ковіньку і дивився на гніду виряченими очима. Вона була надзвичайна, краща за будь-якого коня, що його колись мав старий лицар. «Тільки погляньте на ці стрункі ноги — прудкішої за неї годі шукати.»
— Я вирощую таких заради краси та швидкості.
Він повернувся до Грома.
— Я не можу її взяти.
— Чому?
— Занадто шляхетної породи для мене. Ну, ви розумієте.
Роганна зачервонілася, вхопила косу, закрутила її між пальців.
— Ви ж знаєте, я мусила вийти заміж. Мій батько… ой, та не клейте ж дурня.
— А кого ще мені клеїти? Я тупіший за замковий кут, ще й байстрюком уродився.
— Беріть собі кобилу. Я не відпущу вас, доки не візьмете собі щось на згадку про мене.
— Я вас не забуду, мосьпані. Не бійтеся.
— Візьміть її!
Дунк вхопив її за косу та притяг обличчям до себе. Виявилося, що ковінька та різниця в зрості неабияк заважають; він трохи не впав, поки знайшов її вуста своїми, але тоді вже поцілував як слід. Одна її рука вхопила його за шию, друга обвила спину, і за одну мить він дізнався про цілунки більше, аніж за все життя. Коли вони нарешті розчепилися, він витяг кинджала з піхов.
— Я знаю, мосьпані, що взяти собі на згадку.
Яйк чекав на нього коло брамної вежі, сидячи на гарній гнідій кобилі та тримаючи Маестра за повід. Коли Дунк ристю підлетів до нього верхи на Громі, хлопчик здивувався.
— Пані казали, що хочуть і вам подарувати кобилу, пане.
— Навіть шляхетним паням не завжди дозволено все, що вони хочуть, — відповів Дунк, виїжджаючи на підйомний міст. — А я від неї хотів не кобили.
Замковий рів так переповнився, що загрожував залити береги.
— Все ж я без згадки не лишився. Ось, випрохав трохи її рудої чуприни.
Він понишпорив під киреєю, видобув звідти косу і всміхнувся.
XX
У залізній клітці на перехресті мерці не розтискали обіймів. Їхнє усамітнення не турбували вже навіть мухи з гайворонням, бо геть об'їли мертві кістки, лишивши кілька волосин та клаптиків шкіри.
Дунк зупинився, зморщив лоба. Від їзди верхи йому боліла гомілка. Та пусте, лицарської долі не бува без болю — так само, як без меча або щита.
— Куди тут на південь? — запитав він Яйка. Важко зрозуміти, де який бік, коли весь світ, скільки його бачать очі, затопило водою та грязюкою, а небо стоїть навкруги похмурою гранітною стіною.
— На південь туди, пане, — показав Яйк. — А на північ — отуди.
— На півдні Переліток. І твій батько.
— А на півночі — Стіна.
Дунк кинув на нього погляд.
— Неблизький туди шлях.
— Та я ж маю нову кобилу, пане.
— Авжеж маєш. — Дунк мимоволі всміхнувся. — Але навіщо тобі Стіна?
— Ну, — відповів Яйк, — я чув, вона така висока.