— Еге ж. Берися до справи: тобі ще багато могил копати, бовдунку. Вісім для них, одну для мене, одну для пана Лантуха і останню — для свого лисого хлопчиська.
Заступ випав з Дункових рук.
— Яйку! — заволав він. — Біжи! Тікаймо!
Але піски піддавалися під його ногами. Коли малий спробував видряпатися з ями, її стінки посипалися. Дунк побачив, як над Яйком зімкнулися піски, як вони поховали його крик про допомогу з відчайдушно роззявленого рота. Дунк спробував пробитися до нього, але піски здіймалися навколо, тягнули його до могили, засипали рота, носа, очі…
IX
Щойно настав світанок, пан Беніс узявся навчати вояків ставити стіну щитів. Він вишикував усіх вісьмох плечем до плеча так, щоб щити торкалися один одного, а вістря списів витикалися поміж них, наче довгі й гострі дерев’яні зуби. А тоді Дунк із Яйком сіли верхи і ринули на них.
Маестер відмовився підходити до списів бодай на п’ять кроків і різко став, але Громові було не звикати. Великий бойовий кінь гупав двором, набираючи швидкість і розганяючи курей, які з вереском ляпали крилами. Їхній переляк виявився заразливим. Великий Роб знову першим кинув списа і побіг, лишивши дірку посередині стіни. Замість зімкнутися, решта захисників Стояка приєдналася до втечі. Гром добряче потоптав їхні кинуті щити, перш ніж Дунк його зупинив; кувані копита потрощили плетене гілля на друзки. Поки селяни та курки розбігалися на всі боки, пан Беніс заливисто обкладав їх добірною лайкою. Яйк відчайдушно боровся зі сміхом, але врешті-решт програв ту тяжку битву.
— Та годі вже!
Дунк натяг повід, зупинив Грома, відв’язав шолома і зірвав його з голови.
— Якщо вони вчинять так у бою, їх усіх переріжуть.
«І мене, мабуть, теж.» Ранок вже стояв спекотний, і Дунк почувався таким липким та брудним, наче ніколи не мився. У голові гупало, з неї ніяк не йшов той сон, якого він бачив уночі. «Але ж усього цього не було» — намагався він переконати себе. — «Все сталося не так.» Хіба що Каштан справді помер довгою сухою дорогою до Вайфу. Вони з Яйком їхали на одному коні, доки Яйків брат не подарував їм Маестра. А от решта…
«Я тоді не плакав. Може, й хотів би, та не плакав. І коня поховати хотів би, але дорнійці не стали б чекати.»
— Піщані собаки мають щось їсти та годувати цуценят, — мовив до нього один з дорнійських лицарів, поки допомагав Дункові знімати сідло та вузду. — Його плоть з’їдять або собаки, або піски. За рік на кістках нічого не лишиться. Це ж Дорн, друже мій.
Згадавши про це, Дунк не міг не спитати себе, хто з’їсть плоть Гака, Гака і Гака. Може, у Клітчастій річці водяться клітчасті риби.
Він від’їхав Громом назад до вежі та спішився.
— Яйку, допоможи панові Бенісу позганяти їх докупи та приведи сюди.
Дунк пхнув малому шолома і закрокував сходами нагору.
Пан Явтух зустрів його у сутінках своєї світлиці.
— Якось не надто добре вийшло.
— Еге ж, мосьпане, — відповів Дунк. — Вони ні до чого не здатні.
Служивий мечник має вірно служити і в усьому коритися своєму панові… але ж не у відвертому божевіллі.
— Це був їхній перший раз. Їхні батьки та брати були не кращі, а чи й гірші, коли починали навчатися. Мої сини навчали їх перед тим, як рушити на поміч королю. Щодня, добрих два тижні. І зробили таки з них вояків.
— А в битві, мосьпане? — спитав Дунк. — Що з ними стало у битві? Скільки їх повернулося з вами додому?
Старий лицар довго дивився на нього.
— Лим, — відповів він нарешті, — Баш та Дейк. Дейк у нас був хуражиром. Найкращим, якого я знав. З ним ми ніколи не знали порожнього черева. Назад повернулося троє, пане мій. Троє, та ще я сам.
Його вуса затремтіли.
— Мабуть, двох тижнів не вистачить.
— Мосьпане, — мовив Дунк, — сусідська пані може з’явитися тут просто завтра з усім своїм військом.
«Хороші хлопці» — подумав він, — «та скоро стануть мертвими хлопцями, якщо впиратимуться проти лицарів Холоднокопу».
— Має бути якийсь інший спосіб.
— Інший спосіб. — Пан Явтух легенько пробіг пальцями по щиті Малого Лева. — Я не прийму правосуду ані від князя Рябина, ані від цього короля.
Він ухопив Дунка за лікоть.
— Пригадую, що в минулі дні, коли на цій землі правили зелені королі, можна було виплатити людині за вбивство її тварини або селянина виру — ціну крові.
— Виру? — перепитав Дунк підозріло.
— Самі кажете — якийсь інший спосіб. У мене відкладено трохи грошей. Пан Беніс каже, що просто дряпнув хлопові щоку. Я можу заплатити йому срібного оленя, і ще три тій жінці за образу. Можу, і заплачу… якщо вона розвалить греблю.