Старий спохмурнів.
— Сам я, проте, до неї не піду. Я не можу з’явитися у Холоднокопі.
Жирна чорна муха задзижчала довкола його голови і сіла на руку.
— Той замок колись був наш. Ви це знали, пане Дункане?
— Знав, мосьпане. — Йому розповів Сем Горбик.
— Тисячу років до Завоювання ми служили воєводами північного прикордоння. Нам присягало два десятки дрібніших панів та сотня земельних лицарів. Тоді ми тримали чотири замки, а на пагорбах ще й вартові вежі, аби попереджати про прихід ворога. Холоднокоп був найславетнішим нашим стольцем. Його звів князь Первин Осгрей. Первин Гордий — ось як його кликали.
— Та після Полум’яного Поля Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї зубожіли та впали в немилість. Син Аегона, король Маегор, відняв у нас Холоднокоп за те, що князь Ормонд Осгрей сказав слово проти придушення Зірок та Мечів, як колись називали братства Небораків та Синів Воїна.
Старий лицар заговорив хрипко, важко дихаючи.
— У камені над брамою Холоднокопу вирізьблено клітчастого лева. Мій батько показував його мені, коли вперше узяв із собою в гості до старого Рейнарда Тенетника. А я показав своїм синам. Аддамові… Аддам служив у Холоднокопі джурою та зброєносцем, і між ним та дочкою пана Вимана… виникла певна приязнь. Отож одного зимового дня я вдягся якнайкраще та поїхав до князя Вимана укладати шлюб. Він відмовив мені дуже чемно, але виїжджаючи, я чув, як він регоче разом з паном Лукасом Верхополем. Опісля я побував у Холоднокопі ще тільки раз, коли та жінка насмілилася викрасти одного з моїх власних людей. Тоді вони сказали мені шукати бідолаху Лима на дні рову…
— Дейка, — відповів Дунк. — Беніс казав, що його звали Дейком.
— Дейком?
Муха сповзала додолу рукавом старого пана, зупиняючись, аби по-мушиному потерти лапки. Пан Явтух зігнав її та потер губу під вусами.
— Дейк… Я так і казав. Добрячий дядько, я його пам’ятаю. На війні був у нас хуражиром, і ми не знали, що таке порожнє черево. Коли пан Лукас розповів мені, що зробили з моїм бідним Дейком, я дав святу обітницю ніколи не ступати ногою до того замку — хіба що для того, аби знову заволодіти ним. Тож бачите, пане Дункане, мені туди не можна. Ані заплатити виру, ані для чогось іншого. Мені не можна.
Дунк усе зрозумів.
— Я можу поїхати, мосьпане. Я жодних обітниць не давав.
— Ви справжня людина, пане Дункане. Хоробрий лицар, і вірний до того ж. — Пан Явтух стиснув Дункову руку. — Якби ж боги змилувалися над моєю Алісанною. Ви — саме такий чоловік, за якого я сподівався видати її заміж. Щирий лицар, пане Дункане. Найщиріший.
Дунк залився червоною фарбою.
— Я перекажу пані Тенетник ваші слова про виру за кров, але…
— Ви врятуєте пана Беніса від Дейкової долі. Я це знаю. Я непогано знаюся на людях, і бачу в вас справжню сталь. Ви їх зупините, пане мій. Самий ваш вигляд їх зупинить. Щойно та жінка побачить, який у Стояку є поборник, вона сама розвалить свою греблю.
Дунк не знав, що й відповісти. Тому став на коліно.
— Мосьпане… Я поїду туди назавтра і зроблю, що зможу.
— Назавтра. — Муха зробила коло і сіла на ліву руку пана Явтуха. Той підняв праву і роздушив її одним ударом. — Гаразд. Назавтра.
X
— Знову купіль? — простогнав Яйк у розпачі. — Та ви ж учора милися.
— А потім день тягав на собі обладунок і тонув у власному поті. Тож стули пельку і наповнюй казана.
— Ви милися того вечора, коли пан Явтух узяв нас на службу, — нагадав Яйк. — І минулого вечора, і зараз. Це вже три рази, пане.
— Я маю перемовлятися зі шляхетною пані. Хочеш, щоб я перед її панським кріслом смердів, як той пан Беніс?
— Аби тхнути, як він, ви, пане, мали б скупатися у ночвах Маестрового лайна. — Яйк наповнив казана. — Сем Горбик каже, що каштелян у Холоднокопі не нижчий за вас. Його ім’я — Лукас Верхопіль, але за зріст усі кличуть Довговерхом. Як гадаєте, він справді такий високий, як ви?
— Ні.
Вже багато років Дунк не стрічав нікого рівного собі зростом. Він підхопив казана та повісив над вогнем.
— Ви битиметеся з ним?
— Ні. — Дунк вже жалкував, що їхав не битися. У королівствах знайшлися б і кращі за нього бійці, та зріст і сила майже надолужували йому брак майстерності. Але брак розуму, на жаль, не надолужували. Красні та ґречні слова виходили в нього погано, а надто коли він мусив казати їх жінкам. Той велетень Лукас Довговерх і наполовину так не лякав його, як очікування перемовин з Удовицею. — Я їду говорити з Червонястою Вдовицею, та й годі.