— Вуха гарних обрисів?! — Сумніви Дунка міцніли з кожним словом.
— Або ж гарні очі. Скажіть їй, що її вбрання підкреслює колір її очей. — Малий поміркував якусь хвильку. — Якщо тільки в неї не одне око, як у князя Кровокрука.
«Люба пані, ваше вбрання підкреслює колір вашого ока.» Дункові доводилося чути, як лицарі та паничі просторікували перед панями. Щоправда, таку дурницю при ньому ще жоден не бовкнув. «Добра пані, маєте таке прегарне вбрання. Воно так відтіняє колір обох ваших чудових очей.» Бувають пані старі та кощаві, бувають товсті та червонопикі, бувають незугарні та поїдені віспою. Але усі носять якесь вбрання і мають два ока. І наскільки пам’ятав Дунк, усі полюбляють чоловічі лестощі. «Яка прегарна сукня, пані моя. Прегарно підкреслює прегарну вроду ваших прегарно вродливих очей такого прегарного кольору.»
— Життя заплотного лицаря куди як простіше, — приречено буркнув Дунк. — Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів.
— Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, — мовив Яйк. — А ще, раптом що, нас урятує чобіт.
— Ні, — загарчав Дунк, — мовчи вже про свій чобіт!
Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк навіть міг би втілити свою мрію про купання. «Та тут і втопитися можна» — подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. «Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці». Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною.
Яйк обмахував обличчя.
— Гей, пане! Чого ми зупинилися?
— Ми не зупинилися.
Дунк ударив коня острогами та з плюскотом в’їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню.
За кілька годин вони побачили башти Холоднокопу. Дунк спинився, щоб перевдягтися у свою гарну дорнійську сорочку та перевірити, як меч ходить у піхвах, аби не мати неприємних несподіванок, якщо знадобиться його оголити. Яйк також смикнув за руків’я кинджала, суплячи брови під своїм брилем. Далі вони поїхали біч-обіч: Дунк на бойовому огирі, малий на мулі. Прапор Осгреїв безпомічно висів з держална.
Холоднокоп розчарував його після усього почутого від пана Явтуха. Порівняно зі Штормоламом, Вирієм та іншими княжими стольцями, яких удосталь надивився Дунк, замок виявився доволі непоказним… та все ж замком, а не укріпленою вежею. Зубчастий зовнішній мур мав висоту тридцять стоп і башти на усіх кутах — кожна заввишки як півтора Стояка. З кожного шпиля та підвищення важко звисав чорний прапор Тенетників, прикрашений плямистим павуком на сріблястому павутинні.
— Пане? — покликав Яйк. — Вода! Дивіться, куди вона йде.
Рівчак кінчався коло східного муру Холоднокопу, стікаючи у копаний рів, за яким замок і було названо. Від вигляду та шуму вируючої води Дунк трохи зубами не заскреготів. «Я не віддам їй мою Клітчасту.»
— Їдьмо, — мовив він до Яйка.
Над вигином головної брами у нерухомому повітрі висів ще один ряд павучих прапорів. Під ним глибоко у камені було вирізано якогось старішого знака. За століття вітер та дощ добряче його вилизали, але зовсім образу не спотворили: на задніх лапах там стояв лев, складений з клітин. Брама була відчинена. Проїжджаючи підйомним мостом, Дунк помітив, як низько стояла вода у рові. «Впала трохи не на сажня» — подумав він.
Двоє списників перегородили їм дорогу коло решітки. Один мав велику чорну бороду, інший був безбородий. Бородань завимагав сказати, навіщо вони приїхали.
— Вельможний пан Осгрей надіслали мене задля перемовин з пані Тенетник, — відповів Дунк. — Я лицар Дункан Високий.
— Та вже ж не Беніс, — мовив безбородий. — Того б ми за версту винюхали.
В нього бракувало переднього зуба, а на серці був нашитий значок з плямистим павуком.
Бородань підозріливо примружився на Дунка.
— Ніхто не може бачити її вельможність без дозволу каштеляна Довговерха. Ідіть зі мною. А ваш машталір хай лишається коло коней.
— Я не машталір, а зброєносець! — вигукнув Яйк. — Чи ти сліпий, а чи дурний?
Безбородий розреготався. А бородань націлив вістря списа просто хлопцеві у горло.
— Ану повтори, що сказав!
Дунк дав Яйкові добрячого ляща у вухо.
— Ні, не повторюй, а стули пельку та подбай про коней. — Сам Дунк тим часом зліз на землю. — Я піду до пана Лукаса.