Тут відчинилися двері замкового септу, і віряни поспішили сходами надвір. Серед них були лицарі та зброєносці, з десяток дітей, кілька старих, три септи у білих рясах та каптурах… і одна повнотіла жінка безсумнівно шляхетного роду, вбрана у темно-синю одамашкову сукню, облямовану мирійським мереживом і таку довгу, що поділ волочився у пилюці. Дунк вирішив, що їй років із сорок. Високо збите волосся під срібнотканою сіточкою було рудувато-брунатне; якщо це її прозивали Червонястою, то напевне за колір опасистого обличчя.
— Пані, — мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, — цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Осгрея. Чи вислухаєте ви його?
— Якщо бажаєте, пане Лукасе.
Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. «Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі.» Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; носа вона мала завеликого, а рота — замалого. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови.
— Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати.
Вона блимнула очима.
— Коло… загати, кажете?
Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі.
— На річці, — мовив він, — на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю…
— Та ні, я напевне цього не робила, — відповіла та. — Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі.
Дунк почув гигикання пана Лукаса.
— Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…
— Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині?
Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»
— Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.
— Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом.
Пані сахнулася геть, налякана, і затулила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна з септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.
— Що мають означати ці веселощі? — прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. — Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю?
Голос належав дівчині, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало пів-вершка до семи стоп, то лучниці радше бракувало стільки ж до п’яти. Її стан Дунк міг би охопити долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на ґудзик, а щоки густо посипало ластовинням.
— Пробачте нам, пані Роганно. — Це проказав гарненький молодий панич із креставським кентавром на грудях жупана. — Велетень сплутав пані Гелісенту з вами.
Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу.
— То це ви Червоняста Вдовиця? — бухнув він, не подумавши. — Але ж ви така…
— Молода? — Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом із яким пускала стріли. — Та вже двадцять п’ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала?
— Гарна. Я хотів сказати: гарна. — Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. — Я гадав, ви маєте бути… тобто… кажуть, що ви чотири рази овдовіли, от я…
— Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав’я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні.
Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: «помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато.
— Я… співчуваю вашим втратам, мосьпані. — «Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням.» — Я хотів сказати… про ваше вбрання…
— Вбрання? — Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну лляну сорочку, шкіряну камізелю. — Я вбрана для стрільби з лука.
— Тобто… про волосся… таке м’яке…
— А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, то я б, гадаю, цього не забула.