— Якихось півроку тому один хлопець зауважив те саме. Я наказала витягти його на дибі, щоб додати зросту. — Коли пані Роганна всілася на панське місце на підвищенні, то перекинула косу наперед через ліве плече. Коса була така довга, що згорнулася на колінах, наче сонна кішка. — Пане Дункане, я не мала б дражнитися на вас у дворі, де ви так прагнули виявити шляхетну чемність. Просто ви так зворушливо червонієте… хіба у тому селі, де ви набралися такого зросту, вас ніколи не дражнили дівчата?
— Те село зветься Король-Берег. — Про Блошиний Поділ він промовчав. — Дівчата там були, але…
У Король-Березі так дражнили, що потім і пальців не дорахуєшся.
— Напевне, вони боялися вас дражнити. — Пані Роганна погладила свою косу. — Гадаю, лякалися вашої постави. Прошу вас не думати погано про пані Гелісенту. Моя зовиця — проста душа, нікому зла не бажає. За всієї своєї побожності, вона без своїх септ сама вдягнутися не зможе.
— Її вини тут немає. Я помилився сам.
— Ви дуже шляхетно брешете. Я ж знаю, що винен пан Лукас. Він полюбляє жорстокі жарти, а ви просто з порога його образили.
— Як? — зачудувався Дунк. — Та я ж нічого не робив.
Пані Роганна всміхнулася, і Дунк аж пожалів, що вона така гарна.
— Я бачила вас двох поруч. Ви вищі за нього мало не на долоню. Вперше за багато років пан Лукас зустрів людину, на яку не може дивитися згори вниз. Скільки вам років, пане лицарю?
— Майже двадцять, з ласки мосьпані.
Дунк полюбляв слово «двадцять», хоч мав рости до тих двадцяти ще рік, а чи й два. Та все одно ніхто не знав достеменно, а найменше він сам. Напевне, в нього були якісь мати й батько, як у всіх людей, та він їх не пам'ятав, ба навіть імен ніколи не чув. А люд Блошиного Подолу чхати хотів, коли він народився і від кого.
— Чи ви справді такий сильний, як здаєтеся?
— А яким я здаюся, мосьпані?
— Досить сильним, щоб дратувати пана Лукаса. Він мій каштелян, хоча не з моєї волі. Як і Холоднокоп, він дістався мені у спадщину від батька. Чи не вислужили ви лицарства на полі бою, пане Дункане? Судячи з вашої мови, роду ви не шляхетного, якщо пробачите мені зухвале припущення.
«Мій рід тільки тим і шляхетний, що обіч шляху ріс.»
— Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малим. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни.
— І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан?
Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований.
— Ніхто інший цього б не зробив.
— А де зараз пан Арлан?
— Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба.
— Шляхетна смерть на полі битви?
— Холодний дощ. Старий пан застудився.
— Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало виповнитися п’ятдесят п’ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане?
— Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані.
— Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги дарували п’ятдесят п’ять років життя. Якби ж і синові подарували хоч трохи більше, ніж три дні.
— Авжеж.
Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю своїми згадками не турбував.
— Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу.
— Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі.
Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг би навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде.
— То присягніть моєму домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. З погляду на вас, пане Дункане, зразу скажеш: прогодувати вас нелегко. Мабуть, ви охоче б з’їли на одну вечерю усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м’ясивом і солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж волосся повилазило. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військової науки.
— Я сам його навчаю, — мовив Дунк.
Відповідь вийшла якась винувата.
— А ще хто? Беніс? Старий Осгрей? Курки у дворі?