— Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. «Завжди бережи цю силу» — мовив батько, — «і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів.» А найперше з усього він вказав на рів.
Вона попестила щоку кінчиком коси.
— Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав’я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне.
— Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Осгреєву воду.
Пані смикнула за косу.
— Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому.
— Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна.
— Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі подеколи кажуть «Тепличник», хоча останній Теплич загинув на Полум’яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлі там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам’ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть.
Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і статечності у поставі. У руках він тримав старого пергамена.
— Ось, подивіться самі, пане.
Маестер розгорнув сувоя та передав його Дункові.
«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамена з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає.
— Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої.
Хлопчик миттю кинувся до нього.
— Яке саме, пане? — Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло.
Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув.
«То це її річка. В неї є писана грамота.» Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля.
— Це ж… тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж їхня милість забрали річку?
— Якби король Даерон мав менш ласкаву вдачу, старий втратив би разом із річкою і голову.
Пів-удару серця Дунк не міг дотямити, про що йдеться.
— Тобто?
— Тобто моя пані кажуть, — відповів маестер Керрік, — що пан Явтух Осгрей — бунтівник і зрадник.
— Пан Явтух став на бік чорного дракона замість червоного, бо сподівався, що король Чорножар поверне йому землі та замки, які Осгреї втратили за королів Таргарієнів, — пояснила пані Роганна. — Головним чином він хотів Холоднокоп. Сини його заплатили за батькову зраду кров’ю свого життя. Коли він привіз додому їхні кістки та віддав єдину дочку людям короля за заручницю, його дружина кинулася з верхівки Стояку. Певно, про це вам пан Явтух розповісти забув?
Вона сумно посміхнулася.
— Саме так я й гадала.
«Чорний дракон. Ти присягнув на мечі зрадникові, бовдунк. Їв зрадницький хліб, спав під зрадницьким дахом.»
— Мосьпані… — вичавив він із себе, — але ж чорний дракон… то було п’ятнадцять років тому. А ми тут, зараз, і в нас посуха. Хай пан Явтух — колишній зрадник, але ж вода йому потрібна.
Червоняста Вдовиця підвелася та розправила спідниці.
— Тоді хай ревно молиться про дощ.
Саме тоді Дунк пригадав останні слова Осгрея у лісі.
— Якщо ви не хочете віддати йому частину води заради нього самого, то хоча б заради сина.
— Сина?
— Його сина Аддама. Він служив вашому батькові джурою та зброєносцем.
Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь.
— Ходіть-но ближче до мене.
Він не знав, що це має означати, але підкорився. Поміст додав їй добру стопу зросту, та все ж Дунк височів над хазяйкою замку, мов башта.
— Станьте на коліна, — мовила вона. Він став.
Мала пані підкріпила свого ляпаса усією силою та вагою. А сили в неї виявилося більше, ніж здавалося на вигляд. Дункова щока спалахнула полум’ям, у роті з’явився присмак крові з розбитої губи, хоча, звісно, дуже скалічити його вона не могла. Якусь мить Дунк гадав схопити її за косу, перехилити через коліно та нахльоскати по сідницях, наче розбишацьке дівчисько. «Але ж тоді вона заверещить, прибіжать два десятки лицарів і заріжуть мене на місці.»