Прокинувся він несподівано — навколо кричали.
У темному льосі правив безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов сальну свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на перебіг подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, аби той не впав.
— Семе, що таке?
— Небо, — заскиглив старий. — Там небо!
Більше нічого вичавити не вдалося, і усі кинулися на дах, щоб роздивитися на власні очі. Пан Явтух з’явився ще раніше: стояв коло парапету в халаті та витріщався вдалину.
На заході сходило сонце.
Минула довга мить, перш ніж Дунк зрозумів, що коїться.
— Гаків Гай горить, — глухо вимовив він.
Знизу башти почулися Бенісові лайки та прокльони — бурхливий потік такого бруду, що почувши його, зашарівся б навіть Аегон Негідний. Сем Горбик почав проказувати молитву.
Самого вогню звідси видно не було, але червоне сяйво вкрило половину західного небокраю. Над ним потроху зникали зірки. Половини Королівського Вінця вже не лишилося — його затулило віяло диму.
«От і прийшла. З вогнем та мечем» — подумав Дунк.
XV
Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. За деякий час почало тхнути димом; удалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум’я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за огорожею і палаючими очима видивлявся вершників у ночі.
— Бенісе! — покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. — Вона хоче вас. Вам би краще тікати.
— Тікати? — заіржав він ослячим сміхом. — Моїм конем? Та я б далі утік верхи на одній з тих клятих курок, що гасають дворищем.
— Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі.
— Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом із ніздрями. Хай приходить і спробує мене взяти. Отоді ми ще побачимо, хто кому що вирве.
Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.
— Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.
Пан Беніс погодився, що саме так і слід учинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.
— Дотуди тридцять верст з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника — ото вона пожаліє.
Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.
— Пане, ви маєте їх зупинити!
— Як? — запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них уже немає діла.
На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом із Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще один вишкіл. «Тепер вони — Осгреєві служиві люди, а ми — ні» — казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він у пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.
— Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали речі. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.
Думка була вдала.
— А ти бував на Файному острові?
— Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.
Дунк засміявся.
— Гаразд, їдемо до Файної Вежі.
Він почувався так, наче з плечей звалився великий тягар.