— Подбаю про коней, — мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.
Чого він бажав цього ранку найменше — то це ще однієї сутички з клітчастим левом.
— Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.
— Гаразд, пане.
Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»
З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на огорожу даху, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами і відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.
Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Бляха посередині щита нагадала Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.
— Як ви збираєтеся битися? — спитав Дунк.
Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом.
— Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там.
Він кивнув на двері.
— Тут лише один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться.
— То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть крізь дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть кожного, хто висунеться з дверей.
Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Осгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного.
— Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, — мовив Дунк, кивнувши на репане Осгреєве військо. — У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті.
— Можна кидатися чимсь важким з даху, — розважив Беніс. — Мет казав, що добре кидає каміння.
— Еге ж, камінь-другий він жбурне, — відповів Дунк, — а тоді хтось із Вдовициних арбалетників простромить його стрілою.
— Гей, пане! — Позаду стояв Яйк. — Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з’явиться.
Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався.
— Відпустіть їх, Бенісе.
— Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? — Беніс зиркнув на селян і заіржав ослячим сміхом. — А ви, телепні, не слухайте дурниць! Спробує хтось утекти — випатраю.
— Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. — Дунк оголив меча і звернувся до селян. — Ідіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай.
Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав.
— Ідіть звідси, — повторив він.
Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів?
— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — заволав він на весь голос. — Забирайте списи та щити і тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочете ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли?
Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось пів-стопи промахнувся, щоб не випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби в інший, Ячмені у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. «Таки оглухли, тільки до слів свого пана» — подумав Дунк.
Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.
— Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!
— Та годі вже, мосьпане! — сплюнув Беніс. — Їх не повернути.
Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.
— Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!
— А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.
Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.
— Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?