— А де ваші окуляри?
— Прошу?
Вона зводить брову.
— Під час співбесіди ви були в окулярах, еге ж?
— А, так. — Мені страшенно не хочеться визнавати, що ті окуляри
були зі звичайними скельцями, що то була просто спроба здаватися
розумнішою і серйознішою. І так, менш привабливою. Здаватися
такою, що не становить загрози. — Я… ееее… Я сьогодні в контактних
лінзах.
— Серйозно?
Не знаю, нащо я збрехала. Можна ж було просто сказати, що в мене в
цілому не дуже поганий зір. Натомість я остаточно забрехалася й
приплела ще контактні лінзи на додачу, які, авжеж, не ношу.
Відчуваю, що Ніна придивляється до мене, ніби намагаючись
зауважити ті лінзи.
— А хіба лінзи — це… це якась проблема? — питаю нарешті я.
Праве око в неї смикається. На якусь мить мені стає лячно: а що, як
вона зараз накаже мені забиратися під три чорти? Аж тоді її обличчя
лагіднішає.
— Певно, що ні. Просто мені здалося, ці окуляри вам так личать!
Просто дивовижно! Надівайте їх якомога частіше!
— Так, звісно. — Тремтливою рукою перехоплюю ручку однієї зі
своїх сумок. — Може, я спочатку віднесу речі до себе нагору, а тоді
розпочну прибирання?
Ніна плескає в долоні.
— Чудова ідея!
І знову вона не пропонує допомогти мені із сумками, поки ми
деремося двома маршами сходів на горище. Десь на середині другого
маршу виникає враження, що в мене зараз обірвуться руки. Втім у
Ніни не виникає бажання зупинитися на мить, аби бодай дати мені
змогу перехопити ті бісові сумки зручніше. Зітхаю полегшено, коли
нарешті важко ставлю вантаж на підлогу у своїй новій кімнаті. Ніна
смикає за поворозок і вмикає дві лампочки, що освітлюють моє нове
помешкання.
— Сподіваюся, вам сподобається, — каже вона. — Я вирішила, що
тут вам буде затишніше — ніхто не турбуватиме, ще й власний
санвузол матимете.
Можливо, вона почувається винною через те, що їхня величезна
кімната для гостей порожнює, поки я житиму в кімнатці, завбільшки
немов комірка для віників. Але мене все влаштовує. Та будь-яке
приміщення, більше за заднє сидіння моєї автівки, — це вже справжній
палац! Не дочекаюся, коли сьогодні настане мить лягти спати на це
ліжко… Я просто до непристойного вдячна.
— Усе бездоганно, — кажу я чесно.
Окрім ліжка, комода й книжкової шафи помічаю, що в кімнаті є ще
дещо, чого я тоді, першого разу, не помітила. Крихітний
мініхолодильник, десь фут[3] заввишки. Він увімкнений і ритмічно
гуде. Нагинаюся й прочиняю дверцята.
У холодильнику лишень дві вузенькі полички. На горішній лежить
три маленькі пляшки води.
— Запобігати зневодненню дуже важливо, — виголошує Ніна
серйозно.
— Так, авжеж…
Побачивши спантеличений вираз мого обличчя, вона усміхається.
— Певна річ, це ваш холодильник і ви можете класти туди що
заманеться. Я просто вирішила, ну, щоб він не порожнював.
— Дякую.
Узагалі не так уже це й дивно. Хтось залишає на подушці ментолові
льодяники як приємний сюрприз. А Ніна от вирішила залишити три
пляшечки води.
— Хай там як… — Ніна витирає долоні об стегна, хоча руки в неї
чисті. — Не заважатиму вам. Розкладайте речі й беріться до
прибирання. А я піду готуватися до зустрічі АБВ.
— АБВ?
— Асоціації батьків і вчителів. — Вона знову широко всміхається. —
Я її віцепрезидентка.
— Чудово, — кажу я, тому що саме це вона воліє почути. Ніну дуже
легко потішити. — Зараз я хутенько розпакую речі й стану до праці.
— Дуже вам дякую. — Її пальці легенько торкаються моєї руки.
Вони в неї теплі й сухі. — Ви мені просто життя врятували, Міллі. Я
страшенно рада, що ви тут.
Ніна йде до дверей, я вже кладу руку на ручку, щоб зачинити їх за
нею… аж тоді дещо впадає мені у вічі.
От що муляло мені в цій кімнаті, відколи я вперше сюди потрапила!
Мені раптом стає млосно.
— Ніно?
— Так?
— А чому… — Я кашляю, прочищаючи горло. — Чому замок на
дверях ззовні, а не зсередини?
Ніна опускає очі на дверну ручку, наче аж дотепер ніколи цього не
помічала.
— Лишенько! Перепрошую. Ми раніше використовували цю кімнату
як комірку, тому, певна річ, замок встановили ззовні. Але потім я
вирішила, що тут житиме обслуга, а замок ми так і не переставили.
Якщо комусь спаде таке на думку, мене завиграшки можна замкнути
в цій кімнаті. А тут лишень одне вікно, та й те виходить на заднє