до ладу, довелося на годину замочувати, а потім ще пів години щосили
відтирати пляму.
Але найгірша ситуація в кухні. Крім переповненого кошика для
сміття тут стоять ще два сміттєві пакети — такі переповнені, що вміст
аж вивалюється з них. Та ще в одному з них, виявляється, прорвалося
дно. Коли беру пакет, щоб винести, усе сміття розсипається. Смердить
страшенно. До горла підступає блювота, але мені вдається стриматися.
У рукомийнику стіс брудних тарілок. Я не можу взяти в тямки, чому
Ніна просто не завантажила їх до супер-пупер крутої посудомийки. Аж
тоді відкриваю цю посудомийку і виявляю, що вона теж напхом
напхана брудним посудом. На додачу ця жінка не вважає за потрібне
прибрати з тарілок залишки їжі, перш ніж поставити їх до
посудомийки. Ну, і саму посудомийку, вочевидь, запускати, на її думку, не обов’язково.
Одне слово, мені доводиться мити посуд трьома партіями. Каструлі я
мию окремо. Більшість — у пригорілих рештках їжі, що залишилися з
бозна-яких часів.
Десь по обіді мені нарешті вдається повернути кухні більш-менш
пристойний вигляд. Я собою пишаюся. Це мій перший робочий день, відколи мене звільнили з того бару (цілком і повністю несправедливо
звільнили, але останнім часом зі мною постійно таке стається), і я
дуже собою задоволена. Усе, чого мені кортить, — далі тут працювати.
Ну, і, можливо, щоб вікно в кімнаті відчинялося.
— Ви хто?
Тоненький голосок за спиною лунає, коли я виймаю з посудомийки
останню партію тарілок. Рвучко озираюся — за спиною стоїть Сесілія.
Дівчинка прикипіла до мене блідо-блакитними очима. Вбрана вона в
білу сукенку з торочками, яка робить її неймовірно схожою на
маленьку ляльку. Коли я кажу, що вона схожа на ляльку, то маю на
увазі ту моторошну ляльку, яка вміла розмовляти та вбивала людей у
«Сутінковій зоні»[4].
Я навіть не помітила, як вона увійшла. І Ніни не видно. Звідки мала
взагалі взялася? Якщо це той етап моєї роботи в цьому будинку, коли
з’ясується, що Сесілія померла ще десять років тому, а оце — її
привид, я звільняюся.
Утім ні, можливо, не звільняюся. Радше попрошу збільшити мені
платню.
— Привіт, Сесіліє! — кажу з усмішкою. — Я Міллі. Відтепер я
допомагатиму вам з хатньою роботою — прибиратиму й наглядатиму
за тобою, коли твоя мама попросить. Сподіваюся, ми з тобою непогано
проводитимемо час.
Сесілія кліпає світлими очима.
— Я голодна.
Так, я мала б пам’ятати, що це звичайна маленька дівчинка, яка може
відчувати голод і спрагу, може вередувати, ба навіть користується
вбиральнею.
— А чим би тобі хотілося посмакувати?
— Не знаю.
— А що ти любиш?
— Не знаю.
Стискаю зуби. Сесілія з моторошної маленької дівчинки
перетворилася на маленьку дівчинку, яка страшенно дратує. Але ж ми
щойно познайомилися. Закладаюся, от мине кілька тижнів, і ми з нею
станемо найліпшими подружками.
— Гаразд, тоді я зроблю тобі якусь перекуску.
Вона киває і сідає на один з табуретів, які стоять біля кухонного
острівця. Мені здається, я досі відчуваю її пильний погляд — вона
наче бачить мене наскрізь, усі мої таємниці. От пішла б вона краще до
вітальні, подивилася б якісь мультики на своєму величезному
телевізорі замість отак-от… витріщатися.
— А що тобі подобається дивитися по телевізору? — питаю, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк.
Дівчинка супиться, наче я її чимось образила.
— Я більше люблю читати.
— Просто чудово! А що саме?
— Книжки.
— А які книжки?
— З літерами.
От, виходить, як. Гаразд, якщо вона не хоче розмовляти про книжки, можна вибрати іншу тему.
— Ти щойно повернулася зі школи? — питаю я.
Вона кліпає.
— А звідки ще я могла повернутися?
— Але… Як ти дісталася додому?
Сесілія зневажливо форкає.
— Мене забрала з балету мама Люсі й привезла додому.
Чверть години тому я чула нагорі кроки Ніни, а отже, вона має бути
вдома. Мабуть, треба її повідомити, що Сесілія повернулася. Утім не
хочеться її турбувати. До того ж наглядати за Сесілією — це один з
моїх робочих обов’язків.
Хвалити Бога, дівчинка, схоже, вирішила, що я їй нецікава, і тепер
порпається у своєму блідо-рожевому наплічнику. В креденсі є крекери, а ще — слоїчок з арахісовим маслом. Мащу крекери маслом, як колись
робила мама. Ця проста процедура, за якою я стільки разів
спостерігала, змушує мене відчути натяк на ностальгію. А ще —