рукавами футболки. Я помічаю ім’я «Антонія» в сердечку, набите в
нього на правому біцепсі. Якщо йому западе в тямки, цими
кремезними ручиськами він мене завиграшки вколошкає, ба навіть не
спітніє. Але чомусь мені не здається, що цей чоловік хоче завдати мені
болю. Радше навпаки — схоже, він за мене переймається.
Згадую те слово, що він його пробурмотів, перш ніж Ніна відчинила
двері напередодні. Pericolo. «Небезпека». Що саме він намагався мені
сказати? Невже він вважає, що в цьому будинку мені загрожує
небезпека?
Можливо, варто завантажити на смартфон застосунок-перекладач.
Тоді Ензо міг би просто набрати повідомлення, і…
Думки мої уриває шум, який лунає з другого поверху. Ензо гучно
втягує повітря.
— Йду, — каже він і, розвернувшись, стрімко простує назад до
дверей.
— Але…
Кваплюся за ним, але садівник рухається значно швидше за мене. Я
ще не встигла вийти з кухні, а він уже зачиняє за собою вхідні двері.
Якусь мить стою посеред вітальні, розриваючись між бажанням іти
розбирати покупки й пориванням наздогнати садівника. Але дилему
розв’язано саму собою, коли сходами до вітальні спускається Ніна, вбрана в білий штанний костюм. Здається, я жодного разу не бачила її
в одязі якогось іншого кольору. Білий справді пасує до відтінку її
волосся, однак я сказилася б, якби довелося постійно стежити за тим, щоб одяг був чистісінький. Йой, це ж тепер прання теж ляже на мої
плечі… Подумки занотовую собі, що наступного разу, як потраплю до
супермаркету, треба буде купити відбілювач.
Побачивши мене, Ніна скидає брови так високо, що вони майже
торкаються лінії росту волосся на чолі.
— Міллі?
Я видушую усмішку.
— Так?
— Я почула якісь голоси. У вас були гості?
— Ні. Жодних гостей.
— Ви не маєте права запрошувати сторонніх до нашого будинку. —
Вона супить брови. — Якщо хочете запросити гостей, мусите
попередньо отримати наш дозвіл. А повідомити про відвідувачів треба
принаймні за два дні. Окрім того, я наполягаю, щоб ваші гості
перебували лишень у вашій кімнаті.
— То був садівник, — пояснюю я. — Він допоміг мені занести до
будинку пакунки з продуктами. Просто зайшов на мить.
Я сподівалася, що це пояснення задовольнить Ніну, але натомість очі
її темнішають. Під правим сіпається живчик.
— Садівник? Ензо? Він був тут?
— Ем… — чухаю потилицю. — Це так його звуть? Я не знала. Він
мені просто допоміг пакунки із закупами занести.
Ніна вдивляється в моє обличчя, наче намагається пересвідчитися, чи
я, бува, не брешу.
— Я вимагаю, щоб ноги його більше не було в цьому будинку. Адже
він бруднющий! А я стільки зусиль докладаю, щоб тут були лад і
чистота.
Навіть не знаю, що на це відповісти. Ензо витер ноги об килимок, перш ніж зайти. Жодного бруду черевиками він не заніс. Та якби якась
порошинка й упала, це годі було б порівнювати з тим розгардіяшем, який був тут учора.
— Ви зрозуміли мене, Міллі? — наполегливо питає Ніна.
— Так, — відповідаю швидко. — Так, зрозуміла.
Вона роздивляється мене від маківки до п’ят — так пильно, що я аж
ніяковію. Переступаю з ноги на ногу.
— До речі, а чому ви не носите окуляри?
Пальці мої мимоволі злітають до обличчя. От нащо я наділа ті бісові
окуляри тоді на співбесіду?.. Ліпше б я цього не робила. А коли вона
спитала мене про них учора, не варто було брехати.
— Власне…
Вона зламує брову.
— Я заходила до ванної кімнати на горищі. І жодного розчину для
лінз там не побачила. Не вважайте лишень, що я любителька пхати
носа до чужого проса. Просто рано чи пізно моя дитина опиниться у
вашій автівці, а ви будете за кермом. Я хочу бути впевнена, що у вас
немає проблем із зором.
— Так, усе правильно… — Витираю спітнілі долоні об джинси. Що
ж, треба зізнаватися. — Річ у тім, що насправді… — Кашляю, прочищаючи горло. — Насправді окуляри мені не потрібні. Ті, що я в
них була на співбесіді… вони мали…. ееее… типу, декоративну
функцію. Розумієте, про що я?
Вона облизує губи.
— Розумію. Отже, ви мені збрехали.
— Я не брехала. Це було просто… ну, для краси.
— Авжеж. — Погляд її блакитних очей крижаний. — Проте, коли я
згодом спитала вас про окуляри, ви сказали, що носите контактні
лінзи. Було таке?
— Ееее… — зчіпляю руки. — Власне, я… Так, того разу я збрехала.
Мабуть, просто почувалася ніяково через ті окуляри. Перепрошую, мені дуже шкода.