— Перепрошую?
— Я просто… — Переступаю з ноги на ногу, лише зараз згадавши, що босоніж. — Я чула якийсь гуркіт. Чи з ним усе гаразд?
Ніна розлючено дивиться на мене.
— Та як ви смієте? У чому ви мене звинувачуєте?
Мені спадає на думку, що Ендрю — високий, сильний чоловік. Якщо
Ніна його укоцала, то хіба в мене є проти неї бодай найменший шанс?
Але я не годна зрушити з місця. Мені треба пересвідчитися, що з
Ендрю все добре.
— Повертайтеся до своєї кімнати, — наказує моя господиня.
Сковтую клубок у горлі.
— Ні.
— Повертайтеся до своєї кімнати! Інакше можете вважати, що вас
звільнено.
І вона це серйозно. От в очах її бачу, що серйозно. Але я не годна
зрушити з місця. Знову беруся заперечувати, аж тоді чую якийсь звук.
Звук крана, який повертають у ванній, суміжній з їхньою спальнею.
З Ендрю все гаразд. Він у ванній.
Хвалити бога.
— То що, задоволені? — Ті світло-блакитні очі — наче дві крижинки, але я бачу в них якийсь химерний вираз. Натяк на втіху. Їй подобається
мене лякати. — Мій чоловік живий і здоровий.
Опускаю голову.
— Гаразд. Я просто хотіла… Перепрошую, що потурбувала.
Відвертаюся і йду коридором. Відчуваю, що Ніна дивиться мені в
спину. Я вже біля сходів, коли за спиною лунає її голос.
— Міллі?
Озираюся. Біла нічна сорочка мерехтить у місячному промінні, яке
заливає коридор. Ніна в ній схожа на янгола. От якби ще не кров…
Помічаю калюжку червоної рідини на підлозі саме під її пораненою
правицею.
— Так?
— Уночі залишайтеся на горищі. — Ніна пильно дивиться на мене.
— Ви мене зрозуміли?
Двічі повторювати їй не доведеться. Та я тепер з того горища довіку
б не спускалася!
РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Наступного ранку Ніна знову — сама лагідність. Схоже, все, що
відбувалося вночі, випало в неї з голови. Я й сама зважила б, що то все
був просто жасний сон, якби не бинт, що ним перев’язано правицю
моєї господині. Білий бинт у червоних цятках.
Утім, хоча зі мною Ніна чемна, схоже, вона таки нервує. Везучи
Сесілію до школи, вона зрушує автівку з місця так рвучко, що шини
вискають бруківкою. Повернувшись, на мить завмирає посеред
вітальні, втупившись у стіну, аж допоки я не виходжу з кухні й не
цікавлюся, чи все з нею гаразд.
— Так, зі мною все добре. — Вона термосить комірець білої блузки.
Той пожужмлений, хоча я впевнена, що бездоганно випрасувала була
його. — Будь ласка, чи не могли б ви приготувати мені сніданок, Міллі? Як завжди.
— Певна річ, — кажу я.
«Сніданок як завжди» для Ніни — це скрембл з трьох яєць, величезної кількості масла й пармезану, чотири шматочки бекону й
булочка також з маслом. Мимоволі згадую зауваження жіночок з її
Асоціації батьків і вчителів щодо Ніниної ваги — ті кпини, на які вони
її взяли поза очі. Утім мені радше до вподоби, що, на відміну від тих
пліткарок, Ніна не рахує маніакально кожну калорію, яка потрапляє до
рота. І не дотримується ані безглютенової, ані веганської дієти.
Наскільки я розуміла, їсть вона все, ні в чому собі не відмовляючи.
Навіть пізно увечері може щось згелемзати — про це свідчать брудні
тарілки, які вона залишає на кухонній стійці, щоб уранці я їх вимила.
Сама вона жодного разу навіть у посудомийку їх не ставила.
Подаю сніданок, ставлю обіч склянку з помаранчевим соком. Ніна
пильно вивчає вміст тарілки. Можливо, вже «ввімкнулася» та, інша
версія моєї господині — і вона зараз стане нарікати, що, мовляв, скрембл несмачний, а чи стверджуватиме, що взагалі не просила
приготувати сніданок? Натомість Ніна мені лагідно усміхається.
— Дякую, Міллі.
— Прошу, — вагаюся, зупинившись побіля столу. — До речі, Ендрю
попросив мене купити для вас два квитки на виставу «Мить істини» на
Бродвеї.
Погляд її лагіднішає.
— Ой, він у мене такий дбайливий. Звісно, було б справді непогано.
— На який день купити квитки?
Вона вкидає до рота трохи скремблу. Задумливо жує.
— Починаючи із цієї неділі, я десь тиждень буду вільна.
— Так, зрозуміла. А за Сесілією я нагляну.
Ніна вкидає до рота чергову порцію скремблу. Шматочок яйця падає
на білу блузку. Вона, здається, навіть цього не помічає. Підчіпляє
виделкою наступну порцію. Кладе до рота.
— Дякую вам, Міллі. — Вона змовницьки підморгує мені. — От
слово честі, не знаю, що б ми без вас робили.
Їй до вподоби мені це повторювати. Це, а ще те, що вона мене от-от