звільнить. Дві її улюблені теми.
Однак, мабуть, то не її провина. У Ніни достеменно емоційні
проблеми, як і казали її подруги. Я постійно згадую про те, що вона, за
їхніми словами, лежала в психіатричній лікарні. А до цього закладу
отак-от просто, з доброго дива, не потрапляють. Мабуть, сталося щось
справді жахливе, і якійсь частині мене страшенно кортить дізнатися, що саме. У неї самої, певна річ, не спитаєш. А мої спроби витягти
якусь інформацію в Ензо ганебно провалилися.
Тарілка в Ніни тим часом уже майже спорожніла. Менше ніж за п’ять
хвилин вона втоптала скрембл, бекон і булочку. Саме цієї миті збігає
сходами Ендрю. Я трохи переймалася за нього після подій цієї ночі, хай навіть почула тоді плюскіт води у ванній. Авжеж, це
малоймовірно, але… Ну, не знаю — може, у Ніни там кран з
автоматичним таймером, який вмикається сам по собі, тож він
ввімкнувся отак-от минулої ночі, щоб здавалося, що Ендрю живий і
здоровий. Так, малоймовірно, повторюся, але можливо! Хай там як, а я
відчуваю полегшення, коли бачу чоловіка своєї господині. У мене на
мить перехоплює дух — такий він запаморочливо гарний у темно-сірому костюмі й світло-блакитній сорочці.
Ніна відсуває спорожнілу тарілку. Зводиться, поправляє біляве
волосся — воно сьогодні не таке блискуче, як зазвичай, а темні
відрослі корені стали ще помітнішими.
— Привіт, Енді. — Вона обдаровує чоловіка сяйливою усмішкою. —
Як настрій?
Він розтуляє губи, щоб відповісти, — аж тоді бачить шматочок
омлету, який прилип до її блузки. Смикає куточком вуст.
— Ніно, у тебе яйце на блузці.
— Ой! — Щоки в неї маковіють, вона заходиться відтирати ляпку.
Проте минуло вже кілька хвилин, тож на ніжній білій тканині
залишається пляма. — Я… Вибач!
— Усе гаразд — ти в мене все одно красуня. — Він обіймає її за
плечі й пригортає. Цілує. Я помічаю, як вона мліє в його обіймах, і
придушую проштрик ревнощів. — Мені вже час бігти, побачимося
ввечері.
— Я тебе проведу, коханий.
Як, чорт забирай, Ніні поталанило. У неї є геть усе. Так, вона справді
лежала в психушці, але психушка — то не в’язниця! А тепер має цей
дивовижний будинок, силу-силенну грошви й чоловіка —
добросердого, дотепного, заможного, врівноваженого… Словом, просто фантастичного!
Я на мить приплющуюся, уявляючи, як воно було б: опинитися на
Ніниному місці. Бути жінкою, яка є власницею цього маєтку. Мати
дороге вбрання, вишукане взуття, круту тачку. Як воно було б: винайняти служницю, якою можна попихати досхочу, примушувати її
готувати й прибирати, а на додачу відрядити її жити в комірці на
горищі… Поки я сама ніжитимуся в просторій спальні, у величезному
ліжку з безліччю ковдр. Але найголовніше — як воно було б мати
такого чоловіка, як Ендрю. Уявляю, як він цілував би мене — так само, як цілує її. Уявляю тепло його тіла обіч із моїм…
Боже милий, треба негайно викинути ті думки з голови. Просто
зараз! На своє виправдання можу зауважити лишень, що дуже довго
була самотня. Я десять років провела у в’язниці, мріяла про ідеального
хлопця, якого зустріну, коли опинюся нарешті на волі. Хлопця, який
врятує мене від усього. А натомість…
То що, можливо, усе ще попереду. Можливо, у мене ще все буде
добре.
Підіймаюся на другий поверх і стаю до роботи — застилаю ліжка, прибираю у спальнях. Завершивши із цим, саме збираюся спуститися, коли лунає дзвоник у двері. Квапливо біжу відчиняти. На мій подив, це
Ензо, який стискає в руках величезну картонну коробку.
— Ciao, — кажу я, згадавши, як він навчив мене вітатися.
На обличчі його на мить з’являється потішений вираз.
— Ciao. Це… для тобі.
Я негайно розумію, що, найімовірніше, сталося. Інколи кур’єри
вдають, буцімто не розуміють, що можна зайти на подвір’я, а тому
лишають важкий вантаж просто зовні попід брамою, і мені доводиться
власноруч тягти його до будинку. Мабуть, Ензо побачив кур’єра, який
залишив посилку, і вирішив зробити мені послугу, доправивши
коробку власноруч.
— Grazie, — кажу я.
Він зводить брову.
— Хотіти, я?..
За мить розумію, що саме він має на увазі.
— А… так, звісно. Поставте її на обідній стіл.
Вказую на стіл, і він слухняно несе туди коробку. Згадую, як
розлютилася Ніна, коли дізналась, що Ензо побував у будинку. Утім