існує просто безліч.
Сьогодні моє меню складається із шинки й американського чедера, а
присмачені мої сандвічі неабиякою порцією майонезу. Відкушуючи
черговий шматочок, я щосили намагаюся не думати про те, як мене
вже нудить від сандвічів.
Саме коли я примушую себе нарешті втоптати половину сандвіча, у
кишені деренчить телефон. У мене один з тих телефонів-розкладачок, з передплаченим тарифним планом, що їх люди використовують
лишень за двох умов: або коли збираються скоїти злочин, або коли
вирішили гайнути в минуле років так на п’ятнадцять. Але телефон
мені потрібен, і це єдиний варіант, який я можу собі дозволити.
— Вільгельміно Келловей? — уривчасто питає слухавка жіночим
голосом.
Повне ім’я змушує мене мимоволі скривитися. Вільгельміною
звалася батькова матінка, яка давно вже на тому світі. Не знаю, що то
мають бути за психопати такі, щоб назвали доньку Вільгельміною.
Утім з батьками я не спілкуюся (а вони, відповідно, не спілкуються зі
мною), тому цікавитися трохи запізно. Хай там як, я завжди була
Міллі, і під час спілкування намагаюся донести це до співрозмовника
якомога швидше. Але щось мені підказує: з людиною, яка мені зараз
телефонує, ми ще не скоро перейдемо до того, щоб величати одна одну
на ім’я.
— Так? А це?..
— Міс Келловей, це Донна Стентон зі «Смачнобургерів».
А, так, звісно… «Смачнобургери» — ота сумнівна забігайлівка
швидкого харчування, куди я кілька днів тому ходила на співбесіду.
Серед моїх обов’язків буде розігрівання булочок для бургерів і робота
за касою. Утім, якщо працюватиму сумлінно, матиму шанс на
підвищення. Ба більше, шанс на те, що вдасться заробити достатньо, щоб знайти собі нормальне житло.
Певна річ, робота, яку мені справді хотілося б отримати, —
служниця у Вінчестерів. Проте відтоді, як я ходила на співбесіду до
Ніни Вінчестер, минув уже тиждень. Тож можна з усією впевненістю
стверджувати, що робота мрії мені не дісталася.
— Я просто хотіла повідомити, — веде тим часом міс Стентон, — що
ми вже знайшли кандидатку на вакансію у «Смачнобургерах». А вам
бажаємо успіху в подальшому пошуку роботи.
Шинка із чедером руба стають у горлі. А я ж читала в мережі, що в
«Смачнобургерах» не дуже високі вимоги до персоналу. І вважала, що
в мене є крихітний шанс отримати посаду навіть попри бурхливе
минуле. То була остання співбесіда, про яку мені вдалося домовитися, відколи місис Вінчестер мені не перетелефонувала — і тепер мене
охоплює розпач.
Я більше не можу жерти сандвічі в автівці.
Просто не можу.
— Міс Стентон, — кажу квапливо. — Можливо, ви могли б узяти
мене на роботу до якоїсь іншої філії вашої мережі? Я справді сумлінна
працівниця. Дуже відповідальна. Я завжди…
Затинаюся. Моя співрозмовниця вже поклала слухавку.
У правиці в мене сандвіч, лівицею я стискаю телефон. Це
безнадійно. Ніхто не хоче брати мене на роботу. Всі потенційні
працедавці сприймають мене однаково. А мені ж так потрібно почати
все з початку! Я ж бо гаруватиму, мов коняка, якщо доведеться! Я
докладатиму максимум зусиль.
Намагаюся придушити сльози, що нагортаються на очі… хоча бозна
нащо. Адже тут, на задньому сидінні «ніссана», ніхто не побачить, як я
рюмсаю. Немає на світі жодної людини, якій було б до мене
небайдуже. Батьки умили руки ще понад десять років тому.
Телефон знову деренчить. Виринаю з виру жалощів до себе, бідосі.
Тильним боком долоні витираю очі й натискаю на зелену кнопку, приймаючи виклик.
— Так? — кажу хрипко.
— Вітаю. Це ж Міллі?
Голос здається непевно знайомим. Притискаю телефон до вуха, серце
заходиться.
— Так…
— Це Ніна Вінчестер. Пам’ятаєте, ви були в мене на співбесіді
минулого тижня?
— Т-так… — Щосили прикушую нижню губу. Нащо вона мені
телефонує? Я була певна, що вона вже знайшла собі служницю й
вирішила не повідомляти мені, що вакансію закрито. — Так, звісно.
— Словом, якщо ви досі зацікавлені в цій вакансії, ми залюбки
запропонуємо вам роботу.
Кров рине до голови. Я відчуваю раптове запаморочення. «Ми
залюбки запропонуємо вам роботу». Це вона що, серйозно?
Імовірність того, що мене приймуть «Смачнобургери», існувала
принаймні якась, але було просто неймовірним, що така жінка, як Ніна
Вінчестер, може запросити мене до свого будинку. Те, що вона
дозволить у себе жити!..