Просто чудово. Кашляю, прочищаючи горло та обмірковуючи, як
найкраще пояснити цьому хлопцеві, чого ж я від нього домагаюся.
— Отже, я… — тицяю собі в груди, — я працюю в місис
Вінчестер… — Тепер я тицяю в будинок. — Мені треба… зайти. —
Вказую на замок. — Зайти.
Він супить брови — оце й уся відповідь. Просто дивовижно.
Я вже ладна витягти телефон і набрати Ніну, коли раптом чоловік
задкує на крок, натискає якусь кнопку, і хвіртка прочиняється —
неквапом, наче в уповільненій зйомці.
Тепер, коли можна ввійти, я маю нагоду роздивитися будинок, який в
осяжному майбутньому буде мені прихистком. У будинку два поверхи
й горище. Завдовжки приблизно як квартал у Брукліні. А ще він
просто-таки засліпливо-білосніжний, мабуть, щойно пофарбований, і
зовні наче сучасний, але хіба ж я знаюся на архітектурі? З упевненістю
можу сказати лишень одне: на вигляд цей маєток такий, наче в людей, які тут живуть, водиться забагато грошви й вони не втямлять, що з нею
робити.
Беруся за ручку однієї із сумок, але садівник випереджає мене.
Навіть оком не змигнувши, піднімає обидві сумки однією рукою і
простує до ґанку. А валізи ці важезні — адже в них буквально все моє
майно, за винятком автівки. Я дуже вдячна, що садівник допоміг мені
їх нести.
— Gracias, — кажу я.
Він спантеличено дивиться на мене. Гм… здається, це іспанською, а
не італійською. Та й таке…
Тицяю собі в груди.
— Міллі, — кажу я.
— Міллі. — Він киває на знак того, що зрозумів, а тоді вказує на
себе. — Я Ензо.
— Приємно познайомитися, — кажу ніяково, хай навіть він мене не
зрозуміє. Але, Боже милий, якщо він тут живе, якщо він тут працює, то
принаймні кілька слів англійською він мусив запам’ятати!
— Piacere di conoscerti[2], — каже він.
Мовчки киваю. Схоже, із садівником ми вже потоваришували.
— Міллі, — повторює він своїм шаленим італійським акцентом.
Здається, наче він збирається щось сказати, але йому бракує знання
мови. — Ти…
Сичить якесь слово італійською, аж тут ми обоє чуємо, як
прочиняються вхідні двері. Ензо квапиться назад на моріжок і
заходиться з демонстративною старанністю правувати своїм садовим
причандаллям. Я заледве розчула те слово, що він його промовив.
Pericolo. Хай там що воно означає. Може, це такий безалкогольний
напій, і садівник потерпає від спраги. «Peri cola — бери колу!»
— Міллі! — Ніна, здається, аж нетямиться від радості, побачивши
мене. Такою мірою нетямиться, що раптом рвучко обіймає мене. — Я
така рада, що ви вирішили працювати в нас! Я просто-таки відчула, що
між нами одразу виник якийсь зв’язок! Розумієте, про що я?
Так я й думала. Вона в нас вважає себе жінкою з добре розвинутою
інтуїцією, а тому просто не стала шукати про мене відомості. Тепер
треба подбати про те, аби в неї ніколи не виникло жодних причин для
недовіри.
— Так, я розумію, про що ви. Я теж це відчула.
— Заходьте, заходьте!
Ніна хапає мене попід лікоть і заводить до будинку, геть не зважаючи
на те, що я насилу тягну дві свої важезні сумки. Ні, я, авжеж, не
сподівалася, що вона запропонує мені допомогти. Таке б їй і на думку
не спало.
Мимоволі зауважую, що зараз будинок виглядає зовсім по-іншому, ніж під час моїх попередніх відвідин. Серйозно, зовсім по-іншому!
Коли я приходила на співбесіду, будинок Вінчестерів аж блищав — усе
здавалося мало не стерильним. Але зараз він скидається на свинарник.
Кавовий столик біля канапи захаращений шістьма чашками (у всіх
якесь липке на позір питво), стосами пожужмлених газет і журналів та
перехнябленою упаковкою з-під піци. По всій вітальні розкидано одяг і
сміття. На столі залишки вчорашньої вечері.
— Як бачите, — каже Ніна, — ви приїхали саме вчасно.
Отже, Ніна Вінчестер нечупара. От у чому її таємниця. Мені
знадобиться кілька годин, щоб привести будинок до ладу. А може, навіть кілька днів. Але мене це влаштовує — я ж бо так хотіла
займатися чесною важкою працею! Мені подобається те, що я
потрібна. Якщо зможу стати для господині незамінною, зменшиться
ризик, що вона випхає мене під три чорти, у тому разі як (чи то пак
коли) дізнається правду.
— Я лишень сумки віднесу в кімнату, гаразд? — кажу я. — А тоді все
приберу.
Ніна ущасливлено зітхає.
— Ви просто диво, Міллі. Дуже вам дякую. Також… — Вона хапає
сумочку, що лежить на кухонній стійці, порається в ній, а тоді