раніше ніколи не звертала була уваги на те, що Евелін часто вбрана в
біле — і саме цього кольору ті речі в моєму гардеробі, які особливо
подобаються Енді. Утім білий колір справді личить моїй свекрусі.
Схоже, замолоду вона була білявкою, а зараз волосся її має відтінок, середній між білявим і сивим. Воно в неї навдивовижу густе й здорове, як для жінки її віку. Евелін узагалі на диво добре збереглася, вигляд
моя свекруха має просто-таки бездоганний. Та я навіть найменшої
зачіпки в неї на светрі жодного разу не бачила.
— Дякую, що наглянула за Сісі, мамо, — каже Енді.
— Прошу, — озивається Евелін. — Вона сьогодні добре поводилася.
Але… — Жінка скидає очі до стелі. — Я помітила, що у вашій спальні
нагорі не вимкнене світло. Таке марнотратство.
Вона обдаровує сина несхвальним поглядом, і щоки Енді миттю
буряковіють. Я вже знаю, що для нього має колосальне значення, щоб
мама була ним задоволена.
— Це моя провина, — кажу я. Я зовсім не впевнена, чи це справді
так, але яка різниця? Можна взяти на себе провину, бо Евелін усе одно
терпіти мене не може. — Це я залишила світло увімкненим.
Евелін цокає язиком.
— Ніно, виробництво електроенергії потребує великої кількості
ресурсів. Маєш не забувати вимикати світло, коли виходиш з кімнати.
— Не забуватиму, — обіцяю я.
Евелін дивиться на мене так, наче геть у цьому не впевнена, але що
їй лишається? Вона ж бо не спромоглася завадити синові одружитися
зі мною. Утім, можливо, вона таки мала щодо мене слушність —
зважаючи на ту жахливу річ, яку я вчинила.
— Ми заїжджали купити щось на вечерю, мамо, — каже Енді. —
Маємо чим тебе пригостити. Залишишся?
Я відчуваю полегшення, коли Евелін хитає головою. Вона не з тих
людей, кого приємно запрошувати на вечерю. Якщо вона залишиться, це означатиме, що розкритикують нашу їдальню, чистоту тарілок і
столового начиння, та й саму їжу.
— Ні, я вже поїду, — каже вона. — На мене чекає твій батько.
Моя свекруха підходить до Енді. Якусь мить мені здається, що вона
збирається цьомкнути його в щоку — нічого на кшталт цього мені
раніше жодного разу не випадало бачити. Натомість вона тягнеться до
нього й поправляє його комірець, розгладжує сорочку. Нахиляє голову
до плеча, роздивляючись його, потім схвально киває.
— Гаразд, тепер можна їхати.
Коли Евелін іде, ми всі троє насолоджуємося смачною вечерею.
Сесілія сидить на своєму високому дитячому стільчику й пальцями
їсть локшину. Шматочок тіста якимось чином опиняється в неї на лобі
й там і лишається аж до кінця вечері. Але, навіть попри те що я
намагаюся насолоджуватися вечерею, щось мені дошкуляє, щось
непокоїть. З голови мені не йде порада доктора Г’юїтта. Він вважає, що мені треба підійнятися на горище. І Енді в цьому переконаний.
Можливо, вони обоє мають слушність.
Тому, коли Енді знову порушує цю тему після того, як ми вкладаємо
Сесілію спати, я кажу «так».
РОЗДIЛ СОРОК П’ЯТИЙ
Крок п’ятий. Як переконатися, що ти насправді не божевільна
— Діятимемо поступово, — каже Енді, коли ми зупиняємося біля
дверей, за якими сховано сходи, що ведуть на горище. — Але це піде
тобі на користь. Ти на власні очі побачиш, що боятися нема чого.
Пересвідчишся, що проблема виключно в тебе у голові.
— Так, — белькочу я.
Я знаю, що він має слушність. Але все справді здавалося дуже
реальним.
Енді бере мене за руку. Я вже не здригаюся, коли він торкається
мене. Ми знову почали кохатися. Я знову йому довіряю. А це буде
останнім кроком на шляху повернення до того життя, що ми його
мали, поки я не вчинила тієї жахливої штуки. Поки в мене не почав
викидати коники мозок.
— Готова? — питає він.
Киваю.
Тримаючись за руки, ми вдвох підіймаємося рипкими сходами. Треба
облаштувати тут освітлення. Решта будинку така гарна — мабуть, якби
ця його частина була не такою моторошною, я почувалася б краще.
Хоча тому, що я зробила, усе одно нема жодного виправдання.
От уже ми опиняємося біля дверей кімнати на горищі. Якось аж
зашвидко, як на мене. Ми стоїмо біля дверей тієї самої кімнати, яку
моя хвора уява чомусь перетворила на карцер. Енді зводить брови.
— З тобою все гаразд?
— Т-так… так, здається.
Він натискає на ручку й прочиняє двері. Світло вимкнене, у кімнаті
темно, хоч в око стрель. І це дивно, адже тут є вікно, а сьогодні, я це